Витончена інтелігентність Чехова, його естетичний смак, рідкісна тактовність і делікатність вражали й приваблювали всіх, хто його знав, і дуже дивували тих, хто знав, в яких жорстких умовах він зростав. Однак м'який і вразливий Антон виявився людиною із сталевим внутрішнім стрижнем. Закінчивши гімназію, він сам визначив подальшу долю, вирішив учитися далі, в Московському університеті. Слова його відомої п'єси «Три сестри», що настійно звучать із вуст сестер Протасових: «До Москви, до Москви!», певно, відтворювали і його юнацьку мрію. У 1880 р. Антон вступив на медичний факультет Московського університету, а через чотири роки став лікарем. Про цю професію він ніколи не забував, хоча від регулярної лікарської практики з часом відмовився. В університетські роки Антону було важко, родина не могла допомагати йому матеріально, і студент Чехов починає писати і друкуватися в різних виданнях, зокрема в гумористичних журналах. Журналістська праця виявилася для нього виснажливою, але дуже корисною літературною школою. Пройшовши її, веселий і дотепний гуморист Антоша Чехонте став згодом одним із найбільших прозаїків Росії.

У тодішній Російській імперії виходило друком багато популярних журналів і газет із розважальними оповіданнями, фейлетонами, гуморесками, анекдотами, карикатурами з підписами, побутовими нарисами і сценками, не позбавленими, часом, цікавих спостережень над тодішнім столичним і провінційним життям, дотепних, подекуди із сатиричним забарвленням. Такі видання, як «Будильник», «Стреко-за», «Развлечение», «Осколки», «Зритель», «Московское обозрение», «Свет и тени» й багато інших, охоче друкували твори початківців, бо матеріалу для заповнення шпальт цих видань завжди не вистачало. Молодий Чехов став одним із постачальників такої гумористичної продукції. Він був уважним читачем вищезгаданих видань і спочатку недовго працював у річищі традиційних форм невибагливого гумору, позбавлених інтелектуальних претензій. Популярні у читачів малі гумористичні форми вимагали лаконічності, скорочення до мінімуму описів місця дії, портретів персонажів, їхнього одягу, характеристики їхньої мовної манери тощо. Часто найважливішою ставала пряма мова діючих у гуморесці осіб, і це надавало оповіданнячкам усіх рис сценки, вихопленої з життя, драматургізованого епізоду. Як стверджує відомий російський літературознавець О. Чудаков про популярні оповідання-сценки з гумористичної преси в другій половині XIX ст.: «За своїми функціями, завданнями і місцем у системі сучасних їй літературних жанрів сценка націлена на зображення звичного, рядового, повсякденного, побутового положення - це «епізод», «картина», «знімок», «дагерротип»... дозволяється включати не лише те, що характерне, суттєве, важливе, а й те, що просто цікаве, заманливе, злободенне, смішне». Все це Чехов використовував, а слово персонажа набувало у сцені часто особливої насиченості, багатофункціональ-ності. Воно передавало не лише зміст висловлювання, а й характеризувало того, хто говорив про належність його до конкретного стану, соціального прошарку, до певної професійної групи; свідчило про його освіту чи неосвіченість, про його виховання, життєві настанови, уявлення про цінності оточуючого світу тощо. Важливим був і відбір пред