персонажами російських обивателів, яких легко впізнати, посміятися над ними й забути. Спочатку так воно й було. Початкуючий гуморист придумав багато псевдонімів - смішних, дивних, химерних. Проте найчастіше він підписував свої гуморески «Антоша Чехонте». І тривалий час маска веселуна Антоші Чехонте здавалася його єдиним й справжнім обличчям. Початок творчого шляху російського прозаїка нагадував перші кроки в літературі великого американського письменника Марка Твена, якого читачі теж сприймали як національного жартівника. В обох випадках лише поступово стало прозирати справжнє обличчя - вдумливе, співчутливе, мудре, сумне. Багатьох критиків серйозний Чехов (як і серйозний Марк Твен) розчаровував. Його почали називати описувачем життєвої нудоти, сірих буднів і нецікавих людей. Демократична й ліберальна критика дорікали йому, що він надто похмуро й відсторонено байдуже дивиться на світ, своїми творами не дарує читачеві віри і надії, не створює героїв, сповнених енергії, активних, сильних, бойових. Його навіть називали песимістом і мізантропом. І що здається тепер дуже дивним, порівнюючи Чехова з іншими літераторами, його сучасниками, вважали цих давно вже забутих, а колись популярних авторів визначнішими, цікавішими, ніж творця «Нудної історії» (1889) або «Мого життя» (1896). Така короткозорість критики - факт в історії літератури непоодинокий, відомо, що «велике бачиться лише на відстані». Хто тепер перечитує Миколу Потапенка, ефектного, популярного російського прозаїка, однолітка Чехова, або його старшого сучасника, напрочуд плідного автора «суспільних» романів, Петра Боборикіна, чи енергійних літераторів братів Володимира і Василя Немировичів-Данченків?! Час усіх розставив на заслужені ними місця. І хоча Володимир Немирович-Данченко - соратник Костянтина Станіславського у створенні та керівництві уславленим Художнім театром - написав у кілька разів більше п'єс, ніж той, чиїм ім'ям названий цей театр, на багатьох сценах грають п'єси автора «Вишневого саду», а не п'єси Немировича-Данченка. У нього, як і в Чехова, був твір із схожою назвою - роман «В степу» (1898), у Чехова - «Степ» (1882). Однак читацький загал знає лише поетичну, ніжну, сповнену степових ароматів чеховську повість, де світ природи і людей у ній постає, побачений чистими наївними очима дитини, у всій своїй красі та складності. І знову мимоволі спадає на думку написаний тоді ж у 80-х роках роман Марка Твена «Пригоди Гекльберрі Фіна», типологічно близький до «Степу», бо в ньому ми сприймаємо американський Південь, побачений підлітком Геком. Щодо структури цього твору, то вона може бути визначена як роман шляху, близького до структури чеховської повісті, де всі епізоди немовби нанизуються на нитку шляху, яким через степ подорожують її герої.

Однак найчутливіші, наділені тонким смаком й емоційністю сучасники Чехова, найавторитетніші письменники і критики вже із середини 80-х років відчули незвичність і силу художнього таланту ще зовсім молодого прозаїка. Відомий літератор старшого покоління Д. Григорович, якого Антон Чехов дуже шанував, написав йому листа з такими словами: «...у Вас справжній талант, - талант, який