ноі діяльності високо піднесли роль письменника в очах громадськості, наочно довели велике значення мистецтва як суспільного чинника.

Діккенс був людиною доброї, веселої вдачі. Він любив товариство друзів, знайомих та незнайомих людей, до яких завжди вмів підібрати ключик. Навіть працював він серед людей, а не сховавшись за щільно зачиненими дверима кабінету. Дитячий сміх, жваві дискусії молоді, некваплива бесіда стареньких не заважали, а допомагали йому писати, вони були для нього бадьорою музикою життя. І в цьому він схожий на багатьох письменників-життєлюбів, таких як Маяковський чи Брехт.

Діккенса дуже цікавило, як оцінюють його твори читачі. Він прислухався до їхніх побажань. І, мабуть, той факт, що драматичні переживання його героїв часто завершуються щасливо, певною мірою пояснюється бажанням дати читачеві якусь розраду, заспокоєння й надію. А втім, сам письменник не міг не помічати штучності цих «хеппі-ендів», їхньої непереконливості. Разом із людським і творчим досвідом до нього приходило й дедалі глибше розуміння законів життя, законів суспільства. Це була гірка наука. З роками твори майстра втрачали веселість та безжурність, його погляд ставав суворішим, а сміх - дошкульнішим. Щасливий кінець того чи іншого роману вже нагадував не лагідну усмішку, а болісний сміх людини, яка намагається приховати страждання. Щастя, яке дарував улюбленим героям автор на останніх сторінках роману, було ілюзорне, уявне і приходило після таких довгих страждань та випробувань, що не могло вже вилікувати розбите серце, підбадьорити втомлену душу. А в деяких творах щасливих, чудесних, майже казкових закінчень і взагалі немає. Трагічне життя владно вимагає від митця правди, цілковитої правди без штучних прикрас.

РОМАН

«ПОСМЕРТНІ ЗАПИСКИ ПІКВІКСЬКОГО КЛУБУ»

Перший великий роман Діккенса «Посмертні записки Піквікського клубу», написаний автором у 25-річному віці, зробив його улюбленцем англійської публіки. Герої письменника на чолі з буржуазним Дон Кіхотом XIX ст., як не раз називали містера Піквіка, розвеселяли не лише англійців, вони приносили читачам радість, сміх, віру в перемогу наївної доброти над підступним, хитрим і нахабним злом.

Десятиліття, наприкінці яких прийшов у світ «Піквікський клуб», 20-30-і роки в історії англійської літератури, як писав Дж. Б. Прістлі, були періодом «певного нестримного оптимізму... коли переважав галасливий і веселий умонастрій, ... у незчисленних томах... народився цілий світ, що відбивав уявлення про райське життя... світ, де скакали верхи, пили грог, їли устриць і смажені нирки з перцем... зустрічалися у трактирах, розповідали курйозні історії й влаштовували найрізноманітніші розіграші... Важко уявити собі - у гірших її взірцях - що-небудь дурніше за цю літературу... А у кращих, незважаючи на брак ідей і часті прорахунки смаку, ця література, сповнена мужніх веселощів і приязні, часами десь стикається з поезією, бо існував у ній якийсь хлопчачий запал і весела безпосередність, котрі підносили цей вигаданий світ над мінливим часом... Але весь цей матеріал повинен