відбуваються події, а й їхні активні учасники, які начебто наділені суто людськими якостями, почуттями, пристрастями. Вигляд нечисленних жител, меблі, побутові речі набувають рис своїх власників, вбирають їхні радощі й горе. Вони немовби стають дійовими особами драм і трагедій, які розгортаються в усіх цих кімнатах, комірчинах, пансіонах, крамничках, конторах, заїжджих дворах або у розкішних холодних палацах.

У кожному своєму творі письменник змальовує виразні, обов'язково емоційно забарвлені пейзажі. Він створює живописні картини великих і малих міст, змальовує сільські ландшафти, шляхи-дороги, якими взимку крізь сніг і холод, а влітку під нестерпною спекою ідуть його герої. Однак насамперед він - художник Лондона, цієї величезної імперської столиці, топографію якої він знав, мабуть, як ніхто інший. Зображення його глухих темних дворів і таємничих переходів, примхливого павутиння вулиць та вуличок, провулків, площ і пустирів, монументальних офіційних будівель й жалюгідних халупок, де тулиться біднота, - усе це дивовижно сповнене експресією. Будинки і вулиці мають не лише власне неповторне обличчя, а й свій характер. І в цьому англійський класик - один із перших і найвідоміших май-стрів-урбаністів у літературі - прямий попередник Ф. Достоєвського з його картинами похмурого і зловісного Петербурга.

Ось пейзажі, побачені очима розгубленої, збентеженої людини, яка зазнала краху своїх сподівань і намагається наздогнати навік втрачене. «Довгі шляхи, що тяглися до обрію, який весь час відсувався і був недосяжним; кепсько вибруковані міста на пагорбах і долинах, де у темних дверях і погано засклених вікнах з'являлися чиїсь обличчя і де на довгих, вузьких вулицях забризкані грязюкою корови і бики, що їх виставили рядами на продаж, кололися рогами, ревли й одержували удари палицею, яка могла проломити їм голову; мости, розп'яття, церкви, поштові станції, свіжі коні, яких запрягали проти їхньої волі, й коні останнього перегону, змилені, які стоять, сумно понуривши голову, біля входу до стайні; маленькі цвинтарі з чорними похиленими хрестами на могилах і зів'ялими вінками квітів на них; і знову довгі дороги, які тягнуться вгору і під гору до зрадливого обрію; ранок, південь і захід сонця; ніч і схід молодого місяця» («Домбі і син», розділ «Роб Точильник втрачає місце»).

Зовсім інший ліричний настрій навіюють читачеві картини умиротвореної природи провінційного краю в одному з розділів «Мартіна Чезлвіта»: «Стояли останні дні пізньої осені, й призахідне сонце, пробившись нарешті крізь пелену туману, що застеляла його із самого рання, яскраво сяяло над маленьким вільтширським селом... Навіть ті останні прикмети, які особливо настирно твердили про близький прихід зими, не затьмарювали загальну картину і не кидали в цей час сумні тіні. Опале листя, що ним була вкрита земля, пахло приємно й навіювало відчуття спокою, пом'якшуючи далекий гуркіт колес і цокіт копит, і гармонічно зливалось з плавними рухами сівача, який кидав зерна в борозни, та з нечутним ходом плуга, що, підіймаючи пласти жирної, чорної землі, укладав їх гарним візерунком на щетиністій стерні. Де-не-де на нерухомих гілках дерев, немов грона коралів, червоніли останні ягоди, начебто у казковому саді, де замість плодів ростуть самоцвіти; одні дерева вже скинули своє вбрання і кожне