ваних представників лондонського населення». Діккенс цілком слушно виходив із того, що, починаючи з доби Просвітництва, склалася традиція змальовувати кримінальних злочинців у ореолі такого собі спокусливого героїзму. Романіст писав: «Одне із завдань цієї книги -показати сувору правду». Цьому завданню і підпорядковано все в «Пригодах Олівера Твіста».

Головний герой роману - хлопчик Олівер ніколи не знав своєї матері, бо вона померла при його народженні. Він ріс і «виховувався» у робітному домі - притулку для бездомних, старих і хворих. Ці «будинки опіки» були створені урядом для найбідніших, щоб вони не мозолили око заможним громадянам своїми страшними злиднями, голодними блідими обличчями і брудним лахміттям. Задумані начебто як філантропічні інституції, вони, по суті, були справжніми в'язницями для нещасних, які туди потрапляли. У цих притулках «усім бідним людям було надано вибір: або повільно вмирати голодною смертю в робітному домі, або швидко сконати поза його мурами», - пише автор. Діккенс показує в романі жалюгідне існування мешканців такого робітного дому та їхніх мучителів - службовців-наглядачів, які знущаються з них, морять їх голодом, наживаючись на нещасних. Забиті й покірливі, старі та хворі терплять цю наругу і тихо вмирають. Проте знаходиться істота, яка наважується протестувати. Це Олівер, голодний хлопчик, який просить добавки до вбогої порції їжі. Нечуване зухвальство «бунтівника» викликає «святе обурення» наглядальної ради притулку. Після карцеру Олівера віддають у найми до трунаря. Від нього він тікає, бо в майстерні трунаря жорстоко образили його матір. Хлопець став на захист честі покійної матері і йому загрожували нові страшні кари. На важкому шляху втечі Олівер зустрічав небагатьох добрих і багатьох злих людей, та, нарешті, життя зіштовхнуло його з членом шайки злодіїв - юним, але нахабним і бувалим Джеком Докінсом на прізвисько Спритний Пройда. Той вводить його до лондонської банди злодіїв Феджина. Здається, що страшне пророцтво, яке Олівер не раз чув у своєму короткому житті, що йому на роду написано закінчити життя на шибениці, неухильно збувається. А що інше може чекати на юного злодія, якого так зручно використовувати і для дрібних кишенькових крадіжок, і для зухваліших грабежів. Маленький і худенький, він може залізти в найвужчу шпарину і відчинити двері дорослим злочинцям.

Однак Діккенс-мислитель не дотримувався думки про те, що життя людини фатально визначене наперед обставинами, в яких вона народилася і виховувалася. Навпаки, як і письменники доби Просвітництва, він вірив у добре начало кожної людини, закладене в неї від народження. Людина може сформуватися у сильну, порядну, чесну особистість і не завдяки, а всупереч несприятливим обставинам існування. Книжку про Олівера Твіста часто визначають за жанровими ознаками як роман виховання. Цей твір відрізняється від класичних зразків цього жанру, наприклад «Вільгельма Майстра» Гете, бо все, що відбувається із сиротою, можна швидше назвати «антивихован-ням». Однак саме становлення порядної, чесної особистості у творі прослідковано пильно і докладно. Діккенс ще не раз звернеться до подібних історій життя, до подібної «школи виховання». І Ніколас Нікклбі, і Маленька Дорріт, і Девід Копперфілд в однойменних романах, і Естер Саммерсон з «Холодного дому», і Піп - Філіп Піппер із «Великих