ва кравчиня («Наш спільний друг»), як художниця JIa-Кріві («Життя й пригоди Ніколаса Нікклбі») і багато інших. Усі ці персонажі закарбовуються в нашій пам'яті з рідкісною виразністю і яскравістю, здаються реальнішими, зримішими, ніж безліч людей, з якими нас у житті зводила доля.

Деякі твори письменника занурені у, здавалося б, цілком конкретну атмосферу сучасної йому доби, присвячені проблемам, які були тоді актуальними і хвилюючими, а тепер стали далекими для нас, набули нового сучасного звучання. Уважний і зацікавлений дослідник і художник життя, Діккенс не міг не помітити тенденцій суспільства, в якому він жив. Як Гоголь у «Петербурзьких повістях», як пізніше Сухово-Кобилін у своїй знаменитій драматургічній трилогії, Діккенс задовго до Ф. Кафки з його «Процесом» і «Замком» показав дію законів тотального відчуження людини від плодів її фізичної й розумової праці, від створеної нею держави, її інституцій та законів («Холодний дім», «Маленька Дорріт»). Картини функціонування бюрократичних установ Канцлерського суду або Міністерства балаканини, які письменник змальовує в названих романах, виростають у сатиричні образи такої сили узагальнення, що вони і в наш час не втрачають свого критичного пафосу, своєї сили художнього викриття^ Виявилося, що давні художні спостереження письменника над людьми і світом, крім конче конкретного змісту, мають ще й універсальне значення. Вони промовляють до нас, вражають можливістю у давньому впізнавати таке, що хвилює сьогоднішнього читача. І це робить прозу Діккенса не лише цікавою, а й повчальною.

Якби якісь намальовані словом чи пензлем портрети раптом ожили й піднялись зі сторінок книги або вийшли зі своїх рам, то це було б те саме диво, яке відбувається з персонажами - центральними й другорядними - у творах Діккенса. Особливістю його героїв є те, що вони часто розвиваються під час оповіді, начебто майстер додає до свого малюнку нові штрихи й мазки, нові дрібні, але важливі деталі. Від цього кожний із них стає виразнішим, об'ємнішим, набуває більшої жвавості. Те, як персонаж твору рухається, жестикулює, дивиться або говорить, як він одягнений чи яку має зачіску тощо, - усе допомагає письменникові створити його характер, передати особливості вдачі, внутрішню самобутність. Згадаємо образи хоча б одного роману Діккенса «Домбі і син». Тут виразні не лише портрети центральних персонажів - суворого власника Домбі-батька, його другої дружини льодової красуні Едіт, його управителя - фальшивого й підступного Каркера або кумедного дивака капітана Катля із залізним гачком замість втраченої у битві руки й золотим серцем. І зовсім незначні такі епізодичні персонажі, як місіс Міф - маленька прислужниця у церкві під час весілля містера Домбі та Едіт Грейнджер, або кузен Фінікс, що прибув на весілля з-за кордону і ніякої суттєвої ролі в романі не відіграє, або закоханий у Флоренс простодушний молодий містер Тутс і його підозрілий друг на прізвисько Півень, або... Цей перелік можна продовжувати. Адже кожний персонаж змальований напрочуд виразно, впізнавально, як людський тип, і неповторно, як кожна людська індивідуальність.

Особливу роль у творах Діккенса відіграють старанно виписані інтер'єри, тобто внутрішній вигляд будинків. Це не просто тло, на якому