англійського життя. Критика, сатира, зла іронія і в наступних його романах посяде важливе місце. Проте не зникне і мрія про радісний світ добра. Тільки він стане ще більш утопічним, буде все більше схожим на прегарну зворушливу вигадку, «різдвяну казку» для зневірених сердець.

Деякі персонажі «Піквікського клубу» належать до найвищих художніх досягнень Діккенса. Такий, наприклад, хитрющий пройдисвіт, авантюрист Альфред Джингль з його неповторною манерою говорити «телеграфним стилем». «Голови, голови! Бережіть голови! -кричав балакучий незнайомець, коли вони проїжджали під низькою аркою, котра в ті дні служила в'їздом у каретний двір готелю. -Жахливе місце - страшна небезпека - нещодавно - п'ятеро дітей -мати - жінка висока на зріст, їсть сендвіч - про арку забула - кр-рак -діти озираються - мати без голови - в руці сендвіч - нема чим їсти -голова родини обезголовлена - жахливо, жахливо!..»

Не менш блискуче також виписані образи батька і сина Веллерів. Молодий Сем Веллер, слуга Піквіка, його Санчо Панса, що виховувався самотужки, за словами власного родича, на вулицях Лондона, набув там безцінний життєвий досвід і досить цинічну мудрість, але не втратив порядності й доброго серця. Його афоризми - хлопця з народу, до того ж сказані мовою лондонських низів «кокні», стали крилатими, їх цитують, часто навіть не знаючи першоджерело. Ось кілька прикладів приказок Сема: «Викладай, та хутчіш, як сказав батько синові, коли той проковтнув монету в один фартінг»; «Це я називаю істиною, яка не потребує доказів, - як зауважив продавець сухого собачого корму, коли служниця сказала йому, що він не джентльмен»; «Якщо ви цінуєте моє життя, не перекиньте мене, - як сказав джентльмен візнику, коли той віз його на лобне місце»; «Справа зроблена і її не виправити, і це єдина втіха, як кажуть у Туреччині, коли відрубають голову не тому, кому слід»; «Ось жертва подружнього життя, - як сказав капелан Синьої Бороди, заплакавши від жалю на його похороні». Смішними також є деякі лапідарні¹ висловлення того ж типу і в Веллера-старшого. Наприклад, такий: «Чи варто було так мучитися, щоб дізнатися так мало, - сказав хлопчик, дійшовши до кінця абетки». Цей візник-мудрець із стоїчним спокоєм терпить скандали та примхи своєї другої дружини, колись привабливої і лагідної вдовиці, а тепер злобної мегери. Мимоволі спадає на думку такий самий філософ-кокні смітникар Дулітл з уславленої п'єси Бернарда Шоу «Пігмаліон», теж жертва владної дружини. Очевидно, що при народженні в уяві Шоу цього образу хрещеним батьком був Діккенс із своїм старим Веллером. Взагалі обидва герої з народу дуже пожвавили текст роману. В них зовсім немає тієї ляльковості, однолінійності вдачі, яка притаманна піквістам, котрі майже не розвиваються, не змінюються як особистості під час оповіді. Веллери - суперечливі, багатогранні, як реальні люди. Це ж можна сказати і про талановитого актора-авантюриста Джингля. Цей негідник не справляє враження похмурого лиходія, навпаки, його походеньки й оповідки викликають парадоксальним способом певну поблажливу симпатію. І цим він схожий на героїв шахрайських романів. Пізніше Діккенс у романі «Девід Копперфілд» створив ще вдаліший образ

1  Лапідарний (із лат. lapidarius, від lapis - камінь) - стислий, виразний.