«Міддлмарч» - роман, в якому зображена картина життя різних суспільних верств у периферійному місті. Джордж Еліот назвала його Міддлмарч і винесла цю назву на титул твору, звичайно ж, не випадково. Це узагальнений центральний образ типового англійського міста і звучання в його назві слова «middle» - «середина» - на це натякає. Всі персонажі роману так чи інакше пов'язані між собою, є складовими частинами функціонуючого суспільного механізму. Це входило в намір авторки. Однак невірно було б уявити, що ці зв'язки між людьми постають як щось механістичне. Навпаки, в романі йдеться про почуття людей, справжні й фальшиві, про кохання і розрахунок, егоїзм і самопожертву в подружньому житті, у стосунках між жінкою і чоловіком. Дуже важливою є наскрізна думка автора про детермінованість людського життя, визначеність наперед тим, що було в минулому, про значущість кожного вчинку в загальній картині того чи іншого індивідуального існування, вплив кожної дії на саму діючу особистість і на її оточення. Християнські уявлення письменниці про неухильну кару за злочин втілюються в романі в широкорозробленому мотиві - кожна помилка, навіть незначна, вже несе неодмінне покарання. Людина не може бути вільною у виборі своєї долі. Її визначають обставини, що існують поза волею особистості. Хоча більшість цього не помічає, не визнає, протестує проти фатальної приреченості, - це і є реальне існування, реальний шлях до постійного вдосконалення.

Джордж Еліот прагнула бути абсолютно правдивою у своїй творчості, бути реалісткою у повному розумінні цього слова і сформулювала це як художницьке кредо в таких словах свого першого роману «Адам Бідл»: «Моє головне прагнення полягає в тому, щоб уникнути вигаданих картин і давати правдиве зображення людей і предметів, як вони відбилися у моїй свідомості. Дзеркало, безумовно, не позбавлене дефектів, і віддзеркалення часом може виявитися неточним або тьмяним; але я вважаю себе зобов'язаною з найбільшою можливою точністю відтворити перед вами це віддзеркалення так, начебто я свідчила б під присягою». Взірцем для себе вона вважала полотна «малих голландців» XVII ст., які уміли малювати звичне, скромне щоденне життя своїх простих співвітчизників так, що це одноманітне і буденне існування набувало теплої людяності й своєрідної краси. Соціальні ідеї письменниці часто виглядають утопічними, застарілими, але її знання людської душі, особливо жіночої, було значним позитивним внеском у розвитку психологізму у художній літературі. Потрібно додати, що як би письменниця не відмежовувалася від тих реалістів, в чиїх творах вона вбачала риси нелюбого їй романтизму, вона загалом ближча своєю прозою до них, ніж до своїх молодших сучасників-нату-ралістів. Особливо це стосується образів її позитивних героїнь і героїв, схильності до незвичних драматичних і трагічних колізій тощо.

До англійських реалістів останньої третини XIX ст. належать два письменники - Семюель Батлер і Томас Гарді. Однак їхня творчість, що розвивалася у постдіккенсівську добу, в час великого успіху натуралізму і появи таких течій, як символізм, неоромантизм, декаданс, суттєво відмінна за своїм характером, загальним похмуро-трагічним настроєм, своєю поетикою від створеного в попередні періоди. Тому тут у нарисі реалістичної літератури Англії ЗО-70-х років позаминулого сторіччя про них не йтиметься. Найвідоміші романи Гарді «Тесс з