У романі «Саламбо» маємо дві сюжетні лінії, що непросто співвідносяться між собою. Перша з них - це повстання найманців, яке переростає в масштабну й криваву «внутрішню війну» Карфагена, поразку повстанців і жорстоку розправу над ними. Розробляючи цю лінію, автор дотримувався історичної канви подій, розповіді Полібія, зайнятий він тут головним чином сумлінною «реставрацією історії». Ця лінія вільно вписується в реалістичний напрям літератури. Друга сюжетна лінія, кохання лівійця Мато, керівника повстанців, і молодої дівчини Саламбо, дочки карфагенського полководця Гамількара й жриці богині Таніт, є романтичним вимислом, що має яскраво виражений романтичний характер, хоча письменник ставив перед собою й інші завдання. Вона була також його спробою проникнути в таємничий світ давньосхідної культури, в ментальність і психологію її носіїв. Це теж було «наукове завдання» по реконструкції далекого минулого, але мало хто наважиться сказати, що воно було здійснене Флобером. Натомість йому справді вдалося вкласти містичну одухотвореність і своєрідний чар у «ці чудові й далекі образи, що майже втрачають людські риси».

Третій роман Флобера, «Виховання почуттів» (1869), був поверненням до буржуазної сучасності. Щоправда, дія його відсунута в недалеке минуле, в 30-40-і роки, в часи молодості письменника. Він змальовує в ньому «романтичне покоління», до якого належав сам, і виносить йому суворий вирок. Входить у роман і найзначніша історична подія того часу, революція 1848 року, але зображена вона без героїчного ореолу, в знижено-буденному плані, з відвертим наміром розвінчати те, що називають «романтикою революцій».

«Я хочу написати моральну історію людей мого покоління, точніше кажучи, історію їхніх почуттів», - так визначив Флобер задум свого нового роману. Саме воно, це покоління, піддається в романі критичному аналізу й осудженню - при всій формальній об'єктивності письма й притлумлених елегійних нотах.

Потрібно зазначити, що романтизм розуміється автором широко, не як літературна течія чи художній стиль, а як особливий тип світосприйняття й життєдіяльності, притаманний цілій епосі. Це розуміння було властиве не одному Флоберу, це була загальна реакція на «романтичну епоху», що набула у Франції другої половини XIX ст. великого поширення. Стало звичним витлумачений подібним чином романтизм звинувачувати в усіх бідаі і провалах, що спіткали країну протягом століття.

Герой роману Фредерік Моро та інші персонажі й представляють тип світосприйняття й самосвідомості, що називали в 60-70-х роках XIX ст. романтизмом. Визначальні його риси, за Флобером, це перебільшена самооцінка й індивідуалізм, нехтування розумом і культ почуття, нездатність тверезо бачити реальність і підміна такого бачення ілюзіями, мрії і прожекти замість вольових дій, цілеспрямованої діяльності. Носієм цього «романтичного комплексу» виступає у творі Флобера не якась визначна особистість, а рядова, пересічна людина, типовий персонаж у повному значенні слова. Все, що з ним відбувається, вмотивовано середовищем, в якому він живе, духовною і моральною атмосферою епохи, вихованням, яке він отримує.

У життя Фредерік вступає з перебільшеним уявленням про себе та свої можливості, але ні в чому не знаходить свого покликання і виявляється «пустоцвітом». Він не може зрозуміти свою звичайність, бо