зобов'язаний Стендалю. Він навчив мене розуміти війну. Перечитайте в «Chartreuse de Рагше» розповідь про битву під Ватерлоо. Хто до нього описав війну такою, якою вона є насправді? Пам'ятаєте Фабріціо, який переїжджає поле битви і «нічого» не розуміє...»

Справді, це був радикальний переворот у літературній баталістиці: війна тут зображена не з високої і узагальнюючої, «генеральської» точки зору, а такою, як її сприймає рядовий учасник - хаотичне нагромадження епізодів, в яких він не знаходить ніякого сенсу, не може пов'язати кінці з кінцями. Для такого нового змалювання війни знадобився специфічний досвід Стендаля, учасника багатьох наполеонівських кампаній.

Щодо Фабріціо, то ні прикрощі у Франції, де його арештували як австрійського шпигуна й кинули у в'язницю, ні битва під Ватерлоо не вплинули суттєво на його характер і не розвіяли його романтичний ентузіазм. Найсерйозніші випробування чекали на нього вдома. І річ не лише в тім, що на батьківщині йому тривалий час довелося переховуватися від поліції та її добровільних помічників, включаючи й батька, маркіза дель Донго. Найтяжчою виявилася для нього та мертвотна атмосфера Реставрації, в її італійському варіанті, яка облягла його на батьківщині. Він не стає в політичну опозицію до режиму і не прилучається до карбонаріїв, але в умовах режиму Реставрації, який в роздробленій Італії перетворювався на дрібну деспотію, немає місця й таким людям, як Фабріціо, - людям із вільною душею і багатою уявою, з палкими почуттями і таким же прагненням щастя. Фабріціо був утягнений в придворні політичні інтриги й жорстоку боротьбу за владу, яка забезпечувалася впливом на князя. Й сам князь, щоб зламати горду й незалежну герцогиню Сансеверіну, дає наказ кинути Фабріціо у в'язницю, де над ним невідступно нависає загроза вбивства.

Кохання і щастя за ґратами. У заключній своїй частині роман знову входить в основне своє річище після затяжного «пострілу серед концерту». Фабріціо кидають у в'язницю і замикають у камері, вигадливо облаштованій її комендантом, генералом Конті, й «поетично» названій ним «Сліпою покорою». Відчайдушну боротьбу за нього ведуть Джина Сансеверіна й граф Моска, і в її перипетіях знаходить продовження друга тематична лінія роману. Сам же Фабріціо, зустрівши Клелію, дочку коменданта, входить у фортецю, ніби в казковий замок. Силою почуття, що спалахнуло відразу (подібне відбулося з Ромео, коли він зустрів Джульєтту; загалом у цій частині твір набуває виразно ренесансного колориту), ув'язнення перетворюється для нього «в чудове життя, в єдину можливість щастя» - бути поряд із Клелією й щоденно її бачити, хоч і крізь ґрати, і від цього щастя він не бажає відмовитися навіть заради збереження життя. Парадоксально, але у в'язниці він знаходить те, що було для нього найціннішим -любов і щастя, й він зневажає тим, що його оточує і загрожує йому смертю.

З рідкісною тонкістю психологічного малюнку розкриває Стендаль цю метаморфозу, що відбувається з Фабріціо, і вона не є якоюсь незвичайною, бо цілком відповідає натурі героя і логіці образу. Разом із тим тут наявна й міфологізація Італії та «італійського характеру», про яку йшлося вище, це також істотна складова створюваного в романі «міфу Італії».