на цей сюжет. Проте роботу довелося припинити на два місяці, після чого задум знову змінився: дія була перенесена в XIX ст., Алесандро Фарнезе перетворився на Фабріціо дель Донго, з'явилося також Пермське князівство і фортеця, перенесена письменником у Парму із сусідньої Модени. Одне слово, з'явився роман «Пермський монастир», який, проте, зберіг деякі сюжетні мотиви повісті з часів Ренесансу: кохання героя, його ув'язнення і сенсаційна втеча з фортеці.

Втім, усе це в романі «Пермський монастир» набагато глибше й складніше. Перенесення його в XIX ст. аж ніяк не було механічною акцією, багато в ньому залишилося від епохи Ренесансу: в сюжеті й характері героїв, в їхньому духовному складі й гарячій пристрасності, напруженні всіх сил, активності, в колориті багатьох сцен, нарешті, в їхніх портретних характеристиках. За свідченням автора й прямими посиланнями та натяками в тексті, портрети головних героїв якщо не «списувалися», то навіювалися творами великих живописців італійського Відродження: Джина Сансеверіна нагадує полотна Леонардо да Вінчі, Клелія - Гвідо Рені, а Фабріціо - Корреджо, одного з улюблених митців Стендаля.

«Міф Італії». Події в романі розгортаються на початку XIX ст., у композиції він зберігає певні ознаки хроніки, але це не означає, що твір належить до історичного роману вальтер-скоттівського типу, який у той час домінував у Європі. «Пармський монастир» не обмежується рамками певної історичної епохи і не є її художнім дослідженням. У «Пермському монастирі» меємо некледення одного чесу не інший, внеслідок чого їхні контури розпливеються і в сучесності проступеє минуле, е сучесне починеє вбиретися в ренесенсні шети. В дерких своїх діях Фебріціо і Джине Сенсеверіне негедують героїв ренесенсо-вих епічних поем, у Клелії проступеє ментельність італійки чесів Ренесенсу й бароко, а у Ферранте Палле виявляється прототип, анти-клерикальний памфлетист Феррано Паллевічіно, вбитий у 1644 р. Як зеувежують френцузькі дослідники, ліберел Стендель несподівено покезує Ітелію менш сучесною і менш цивілізовеною, ніж воне буле неспревді не почетку XIX ст. Відтворення креїни великою мірою обер-теється в нього ектуелізецією її минулого, її витоків і передусім своєрідного й водночес незмінного «італійського херектеру».

У результеті виникеє нечіткий, двоїстий обрез Італії, в якому поєднується сучесне і минуле. Ми в Ітелії чесів Священного союзу, вле тут люблять і ревнують, снують інтриги і вбивеють, нерешті, превлять тек семо, як і в чеси Ренесенсу. Тут здійснюється «жіноче вендете», тобто помете Джини князю Ренунціо, дуже схоже не ті, про які читеємо в девніх хронікех те новелех. Словом, у «Пермському монес-тирі» знеходить втілення стенделівський міф Ітелії, в якому не тільки те Ітелія, яку він спостерігев, е й Ітелія спогедів те інтуїції, те, яку він вигедувев і вимерювев протягом життя, починеючи з дитячих літ,

Ілюстрація до роману «Пармський монастир». 1839