багато думає й аналізує, але це не гальмує розвиток дії, ці роздуми й аналізи введені в потік дії, зовнішньої й внутрішньої, чиїм вираженням вони виступають і не випадають із загального ритму оповіді. В «Червоному і чорному» Стендаль послідовно дотримувався девізу «роман твориться дією» і уникав розгорнутих описів та докладних статичних характеристик, несумісних із цією настановою. Ця особливість стилю виявляється й на мовному рівні твору, у тому, що частотність дієслів, тобто слів, що передають саме дію, майже дорівнює частотності іменників. А це нечасто спостерігається в романістиці (наприклад у романі Бальзака «Батько Горіо» іменників удвічі більше, ніж дієслів). Характерною особливістю синтаксису «Червоного і чорного» є те, що у цьому творі автор віддає перевагу коротким «енергійним» реченням, насиченим напруженням і рухом.

Роман «Червоне і чорне» теж не був сприйнятий сучасниками Стен-даля і викликав непорозуміння з автором. Лише небагато людей у Франції та за її межами зрозуміли й високо оцінили його, зокрема Бальзак і Гете. Зацікавленість твором пробуджується наприкінці XIX ст., а в XX ст. він був справедливо визнаний одним із найкращих романів у французькій і світовій літературах.

Наступний роман «Люсьєн Левен» Стендаль писав уже після Липневої революції, в 1834-1835 pp. Цей роман суттєво відрізняється від «Червоного і чорного» як на рівні ідейно-тематичному, так і на рівні художньому за своєю структурою і поетикою. Після Липневої революції у Франції ще раз усе різко змінилося, дворянство було відсунуто в тінь, до влади прийшли ділки, активні й цинічні, для яких темні афери й брудні політичні інтриги були рідною стихією. Беззастережне панування меркантильних інтересів, суцільна корумпованість чиновників, голодні робітники й окремі благородні ентузіасти-інтелігенти, що теж ведуть злиденне існування, - таким постало перед письменником суспільство після «славних липневих днів». У романі «Люсьєн Левен» він поставив перед собою завдання змалювати його з можливою достовірністю, у стилі, що найбільшою мірою, серед його романів, вписується в контекст реалістичної літератури XIX ст.

Інший у цьому романі й головний герой - не честолюбний молодий простолюдин, а син банкіра, одного з фінансових олігархів, для образу якого послужив прототипом відомий у той час паризький банкір Лаффіт. Люсьєн - чесна і благородна людина, світ, що його оточує, викликає в нього відразу, але він вірить, що й серед загальної ницості можна служити людям і сприяти змінам на краще. За допомогою батька він спершу отримує офіцерський чин, мріючи про воїнську славу, але йому доводиться придушувати бунт голодних робітників, після чого він йде у відставку. З тим, щоб вилікувати сина від «ідеалізму», банкір Левен влаштовує його в міністерство, попереджаючи, що доведеться виявити крутійські здібності, щоб утриматися на цій посаді. Та надовго Люсьєна не вистачило, і після виконання «делікатного доручення» під час виборів, коли йому довелося «валити» чесну людину й «протягувати» негідника, він сам від посади відмовляється.

Роман «Люсьєн Левен» написано в іншій манері, можна навіть сказати, манері не суто стендалівській. Тут велике місце посідають