щира й безпосередня, з вродженим відчуттям відрази до всього ницого й вульгарного, здатна на глибоке й самовіддане почуття. Розчарувавшись у своєму чоловікові, вона відмовилася від особистого щастя й присвятила своє життя дітям та Богові. Поява Жульєна в її домі пробудила в ній жінку, «любов-пристрасть, найвищу й благородну форму любові, доступну лише тим, кому чужі корисливість і честолюбність, лицемірство й егоїзм». Це почуття приносить їй не тільки щастя, а й тяжкі душевні муки та жорстокі страждання, аж до згадуваного пострілу Жульєна. Та коли після цього пострілу він опиняється у в'язниці, мадам де Реналь поспішає до нього і стає йому опорою і відрадою в останні дні життя. Коли ж Жульєна стратили, «вона не робила спроб покінчити з собою, але через три дні після страти померла, обнявши своїх дітей»; цими словами закінчується роман.

Матильда належить до верхівки столичної аристократії і, що не менш важливо, до епохи романтизму, пік якої у Франції припадає на 20-30-і роки. Можна сказати, що вона уособлює романтичний індивідуалізм і романтичні фантастичні уявлення в специфічному жіночо-аристократичному переломленні. Як вже згадувалося, вона зневажала безхарактерних молодих аристократів, її увагу привертає простолюдин Жульєн. Спочатку її почуття до нього теж є «почуттям від голови» й живиться переважно честолюбством і марнославством. Та й згодом її почуття не звільняються остаточно від марнославства, вона горда тим, що, зважившись на зв'язок і шлюб із Жульєном, вчинила те, на що не здатна жодна жінка її середовища.

Коли ж Жульєн потрапляє до в'язниці, Матильда розпочинає шалену боротьбу за його врятування. Проте «серед всіх тяжких хвилювань і страхів за життя коханого, якого вона не збиралася пережити, Жульєн вгадував у неї постійну потребу вразити світ своєю незвичайною любов'ю, величчю своїх дій». Він вловлював, що «гоноровита душа Матильди постійно потребувала аудиторії, глядачів». Й після страти Жульєна вона діє у своєму стилі: наслідуючи королеву Маргариту Наварську, яка поховала відрублену голову свого коханця Боніфація де ла Моля, предка Матильди, що жив у XVI ст., вона здійснила подібний обряд, поховала голову Жульєна на вершині гори в його рідних місцях. Більше про Матильду Стендаль не згадує, але в тому, що вона здійснила такий намір, не залишається сумніву, це в логіці її характеру.

У міру того, як честолюбство вмирало в душі Жульєна, він віддалявся від Матильди й повертався до мадам де Реналь, любов до неї відроджувалася й знову заповнювала його. Як зізнається собі Жульєн, він ніколи не почувався таким щасливим, як під час побачень із цією жінкою у в'язниці в останні тижні його життя. У розкритті всіх цих процесів і перипетій, що відбуваються в душі героя, з особливою виразністю проявляється психологізм Стендаля, досягаючи незвичайної тонкості й проникливості.

Особливості поетики й стилю роману. Висвітлення цього питання й слід розпочати з психологізму, який є фундаментальною рисою поетики роману «Червоне і чорне». В літературі відомі два основні види психологізму - об'єктивний і суб'єктивний, залежно від точок, з яких ведеться у творі оповідь, - зовнішньої, об'єктивної чи внутрішньої,