«тактика» йому не тільки тяжка, а й огидна. Вона вимагає постійно робити над собою зусилля заради поставленої мети.

Це вносить у долю Жульєна Сореля глибокий внутрішній драматизм, який дедалі поглиблюється та загострюється і наприкінці твору набирає трагічного звучання. Те, що з ним відбулося, набуває характеру «трагічної провини», за яку Жульєн розплачується життям. Після перелому, що стався з ним після фатального пострілу в мадам де Реналь, Жульєн починає по-іншому дивитися на світ, відбувається кардинальна переоцінка цінностей і він ніби прозріває. Мета, до якої він так несамовито прагнув, виявляється тепер непотрібною ілюзією, породженою його палкою уявою, загостреним відчуттям приниженості простолюдина й нерозумінням дійсної природи суспільства, в якому він хотів зайняти гідне місце.

Визначальна риса Жульєна, яка відрізняє його від оточення, полягає в тому, що він вступає в боротьбу із суспільством не заради самої кар'єри і збагачення. По суті, він - не кар'єрист, як його нерідко витлумачують за аналогією з бальзаківськими романами. Колізії стендалівського героя і стимули його поведінки виразно інші, ніж у бальзаківських героїв, у того ж Растін'яка (про що йтиметься трохи далі). Стендаль невипадково назвав мотиви й вчинки Жульєна «безумством» і пишався тим, що, при всій їхній незвичайності, вони такими не здаються. Тут слід зауважити, що, називаючи Жульєна «безумцем», він начебто «відтворював» точку зору розважливих обивателів, тоді як у його власних очах це була позитивна риса героя, споріднена з романтизмом, у тому його розумінні, яке було притаманне письменникові.

Багатьма гранями свого характеру й своєї долі Жульєн Сорель вписується в ряд романтичних героїв Стендаля, таких як Фабріціо дель Донго, Ферранте Палла, Лам'єль та ін. Ця спорідненість з особливою виразністю проявляється у фіналі короткого життя Жульєна. Після фатального пострілу у стані афекту в мадам де Реналь він опиняється у в'язниці й має постати перед судом. І те, що з ним відбувається за ґратами, можна кваліфікувати як його повернення до самого себе, своєї людської сутності. Як зазначалося, відбувається не тільки звільнення від ілюзій, а й радикальна переоцінка всіх життєвих цінностей, усвідомлення непотрібності всього того, до чого він так одержимо поривався. До колишніх намірів Жульєн уже не може повернутися, але іншого варіанта життя для нього немає. Своєю промовою перед судом присяжних він фактично виносить сам собі смертний вирок.

Жіночі образи роману. Цікаві й своєрідні жіночі образи роману, мадам де Реналь і Матильди, котрі в морально-психологічному плані є полюсами, між якими пронеслося коротке життя Жульєна Сореля. Цікаві вони не лише самі по собі, а й тим, що в цих різних жінках, у коханні до них віддзеркалюються різні грані характеру головного героя. Спільним у цих його «романах» є хіба що те, що обидва вони починалися як «пристрасть від голови», як інтрига в «тактиці» Жульєна, а оберталися на справжню палку пристрасть, коли, як пише Стендаль, «у нього вилітала з голови вся його честолюбна маячня, і він ставав просто самим собою». У творенні цих образів автор застосував свою теорію кохання, розроблену раніше в спеціальному трактаті, різних його видів і «кристалізацій» в різні епохи і в різних соціальних середовищах. Мадам де Реналь - молода жінка із провінційної аристократії,