«Велич - лише одне з відчуттів ницості»; «Англієць думає, що він моральна людина, а насправді він просто створює собі незручності» і т. д. Однак у Шоу парадокс розширює свої можливості, стає всюдисущим. Наводити тут приклади всіх парадоксальних характерів у його п'єсах неможливо через брак місця. Вони у драматурга майже завжди наповнені парадоксальними суперечностями, постають спочатку не такими, якими є насправді. Те, що видається в них цілком позитивним, навіть гідним наслідування, виявляється гидким, безчесним, жалюгідним або смішним. А те, що спочатку виглядає як недолік, як негативна риса, стає протилежністю. Дивні вчинки, як стає зрозумілим по ходу дії, насправді - цілком розумні та корисні для загалу.

Уже в «Будинках удівця» (1892) з циклу «Неприємні п'єси» статечний пан Сарторіус, що самотужки вибився в люди, став багатієм, обожнює свою єдину дочку Бланш і взагалі виглядає цілком добропорядним паном, - виявляється насправді безжальним визискувачем. Його багатство походить із грошей, які він витискає з бідняків, мешканців жахливих закутків у його прибуткових будинках. Аристократичний наречений Бланш студент Гаррі Тренч, дізнавшись про джерело прибутків потенційного тестя, гидує спочатку неправедним посагом нареченої. Однак і власна родина Тренча, як виявляється, черпає гроші з таких самих неправедних джерел. І шляхетний юнак досить легко відмовляється від критики й бунту. Великі гроші значать більше, ніж дворянська честь і проста порядність. Управитель Сарторіуса Лікчиз збирає у бідняків платню за їхні вбогі оселі й виглядає як справжнє немилосердне чудовисько, що його не можуть зворушити сльози дітей, матерів, старих, коли він викидає їх на вулицю за несплату боргів. Проте він насправді досить чуйна людина. Лікчиз служить всупереч власним почуттям, бо, втративши службу, прирече свою сім'ю на такі ж страждання. Однак це не всі парадоксальні зміни масок Лікчиза. Перейнявши принципи Сарторіуса, він стає успішним ділком, діє шантажем, підступом, обманом і з'являється у третьому акті в новій постаті - розкішно вичепуреного новобагатія, пропонуючи своєму колишньому працедавцю спільні сумнівні, але безпрограшні справи.

Тут слід зауважити, що подібні парадоксальні твердження персонажів, неочікувані, дивовижні зміни масок - суспільних амплуа, соціального обличчя, поведінки тощо створюють драматичне напруження, якого б могло бракувати через досить спокійний плин подій у п'єсах Шоу, часто позбавлених захоплюючої інтриги. Часто, але не завжди.

Наприклад, у «Шоколадному вояку» («Людина і зброя», 1894) сюжет має авантюрні елементи - втеча, переслідування, переховування головного героя, якого можуть убити вороги, якщо знайдуть його у схованці або якщо дівчина, в спальні якої він рятується, його викаже і т. д. Однак головне в комедії - протиставлення «ідеаліста» і «реаліста». Сергій Сарнов - болгарський офіцер - суто романтична фігура, вусатий красень на баскому коні, безстрашний до безглуздя в бою, який заради пафосних почуттів і фраз ладен пожертвувати життям. Його справжнім антиподом у п'єсі є спокійний, розсудливий, вайлуватий швейцарець - солдат-найманець сербської армії Блюнчлі. Це тверезий прагматик, для якого служба у війську - така сама праця, як і будь-яка інша, аби за неї добре платили. Наречена байронічного Сарнова -Райна Петкова - спочатку бачить у Блюнчлі слабодухого боягуза (як і