Барбара» та ін.), і викриття всіх форм визиску трудящих (у цих та інших творах), й іронічне розвінчання культу героїв - фальшивих уявлень про патріотизм, воїнську відвагу та хоробрість у безглуздій братовбивчій війні («Шоколадний вояк»), і засудження мілітаризму та імперіалізму («Майор Барбара» та ін.). У своїй драматургії, як і в суспільно-політичній діяльності, Шоу відстоював ліві ідеї. Він ніколи не стояв осторонь тих проблем, які хвилювали його суспільство, відгукувався на центральні, найгостріші події і факти часу. Не боявся звертатися до дратівливих питань, спростовувати загальновизнані уявлення, виступати проти пануючих у суспільстві думок і оцінок. За це дуже часто він потрапляв під вогонь гучних і несправедливих звинувачень. Проте іноді звинувачення бували не такі вже й несправедливі. У полемічному запалі Шоу іноді помилявся, висловлював не завжди виважені думки, за формою певних політичних явищ не бачив їхньої істинної сутності. Однак загалом світоглядні принципи драматурга були глибоко пережитими й продуманими, визначалися зрілістю, довели свою слушність у майбутньому. Опосередковано глибину і правильність ідей письменника підтвердило й те, що він багато разів у п'єсах і публіцистиці до подробиць передбачав історичні події, виступав своєрідним похмурим «пророком».

П'ЄСА «ПІГМАЛІОН»

Парадоксом, у дусі самого Шоу, є те, що найменше політично і соціально ангажований твір майстра, «поема в п'яти діях» «Пігмаліон» здобула найгучнішу славу, стала візитною карткою драматурга. Її найчастіше грають у театрах світу. Більше того, цей драматичний шедевр зазнав дивних перетворень. За текстом п'єси було поставлено оперету та мюзикл, знято музичний фільм (до речі, блискучий, з Одрі Хепберн у ролі Елізи Дулітл). Можна сперечатися, чи варто історію новітнього Пігмаліона переказувати мовою танцю, як це зробив Маріс Лієпа у кінобалеті «Галатея». Проте важко не оцінити дотепної ідеї перетворити професора фонетики Хігінса на хореографа, який робить з незграбної квіткарки елегантну танцівницю. Всі ці варіації на тему «поеми» мають свої позитивні переваги, та загалом поступаються оригінальному твору, з його блискучою сценічною мовою, віртуозними діалогами тощо. Однак варто зазначити, що цей твір належить до тих небагатьох літературних шедеврів, які збуджують уяву представників різних видів мистецтв, надихають на створення на його основі музики, фільмів, балету, художніх полотен.

Цікаво, що в передмові до п'єси автор тлумачив її задум як пропаганду фонетично правильної англійської вимови і вважав цей твір суто дидактичним. Якщо ставитися до авторських тлумачень й оцінок власних творів серйозно (а це не завжди слід робити, особливо у випадку з іронічним Шоу), то маємо переконатися, як вони сильно відрізняються від сприймання й оцінки того чи іншого відомого шедевра публікою. Принаймні більшість глядачів бачить у «Пігмаліоні» чарівну, веселу, дотепну комедію з блискуче виписаними характерами, а не повчання, дидактичний трактат про необхідність доброї вимови. Звичайно, повз увагу більшості не пройшло соціальне звучання того, що відбувається з ученицею професора Хігінса, яка завдяки урокам