найбідніших і економічно залежних. Спроби визволення, емансипації жінки від суспільних табу, її часто марні намагання саморе-алізації як самодостатньої особистості є предметом таких п'єс Ібсена, як «Ляльковий дім» (де проблема вирішується найрадикальніше), «Привиди», «Гедда Габлер». Важливо те, що Ібсен як тонкий психолог, знавець жіночої душі ніколи не вдавався до спрощеного, декларативно публіцистичного розкриття так званого «жіночого питання». Головні героїні у названих п'єсах аж ніяк не ідеалізовані, вони суперечливі, наділені людськими слабкостями і вадами, скоюють важкі, непоправні помилки. Однак із дії цих п'єс випливає, що драми і трагедії героїнь обумовлені не лише їхніми власними позитивними чи негативними рисами, а й загальними хибами суспільства, в якому вони виховані, за законами і правилами якого живуть і діють.

Вище згадувалося про вдалу психологічну мотивацію «Лялькового дому», про природність і переконливість розвитку дії. Чи значить це, що у п'єсі все життєподібне, що в ній немає сценічної умовності, що вона підпорядкована законам реальної дійсності, а не законам драматургії, театральності? Почнемо з того, що абсолютної відповідності між драматичним твором і позахудожньою реальністю ніколи не було, навіть у переконаних натуралістів, та й не повинно бути. Кін має свої правила і принципи; театр - не життя, щоб не стверджував великий Шекспір. У п'єсі Ібсена всі події спресовані в кілька днів і годин напередодні Різдва. Звичайно, бувають і в реальному житті такі перенасичені подіями й пристрастями дні й години, але в них менше логіки і більше спонтанності. В Ібсена кожне слово і кожна деталь має своє, точно визначене місце. П'єса - не лише соціально-психологічна, аналітична, вона ще й дискусійна. Ця дискусія відбувається не тільки на рівні подружжя, а й опосередковано - як протистояння героїв, носіїв різних точок зору. Це не тільки Нора - Хельмер, а й Нора та її подруга, трудяща жінка Кристина, Хельмер і д-р Ранк, Хельмер і Крогстад. Особистості, що протистоять одна одній, підкреслено різні, й правда в них різна. Це створює ґрунт не лише для сценічної зовнішньої чи внутрішньої дискусії, а й для суперечки глядача або читача з автором і його героями. Це особливо подобалося Бернарду Шоу, який у своїй праці «Квінтесенція ібсенізму» (1891) виступив захопленим прихильником аналітичної драми, яку тлумачив як драму зіткнення ідей, а не характерів чи інтересів, вбачаючи в цьому новаторство норвежця. У своїй драматургії Шоу в цьому плані був послідовніший. І справді, ідеї для нього часто бувають важливіші, ніж характери, хоча, на щастя, не завжди.

Аналітичність, дискусійність дуже важливі для автора «Лялькового дому», але характери для нього - головне. Зокрема, такий складний і суперечливий характер, як Нора, ця псевдоінфантильна жіночка, переодягнена в супернаївну лялечку. Якщо уважно стежити за текстом, за словами і вчинками героїні, стане зрозумілим, що дитинність - це своєрідна маска, що іноді надто щільно прилягає до

Г. Ібсен. 1878