Повернувшись до Франції 1821 p., Стендаль активно включається в літературну боротьбу, яка там розгоралася. В 1823 і 1825 pp. він видає двома брошурами літературний маніфест «Расін і Шекспір», в якому піддає беззастережній критиці класицизм і виступає палким поборником романтизму. Проте в поняття «романтизм» Стендаль вкладає зміст, який в істотних моментах має розбіжність із загальноприйнятим у французьких романтиків. Він називає його, як це прийнято в італійців і англійців, романтицизмом, щоб відмежувати від консервативних містичних течій, поширених у французькому романтизмі. Для нього романтизм - це передусім мистецтво сучасності, що виражає її зміст і дух, тоді як класицизм - це мистецтво минулого, «маркізів XVII ст. у розшитих камзолах». «Романтизм, - пише він, - це мистецтво давати народам такі літературні твори, які при сучасному стані їхніх звичаїв та вірувань можуть принести їм найбільшу насолоду. Класицизм, навпаки, пропонує їм літературу, яка приносила найбільшу насолоду їхнім прадідам ».

Щоб бути романтиком, зазначав Стендаль, треба бути сміливим, власне, треба бути новатором, відкривати нові шляхи в мистецтві, вміти ризикувати, знаходити нові засоби й форми вислову - на відміну від обережного класициста, котрий кроку не ступить без оглядки на непорушні правила і цитування авторитетів. Рішуче заперечуються ним незмінні для всіх часів і народів ідеали й взірці мистецтва, його позачасові канони, що теж у природі класицизму. «Існує стільки ідеалів прекрасного, скільки різних форм носа і різних характерів», - заявляє Стендаль. Прапором і зразком «нового мистецтва», тобто романтизму, Стендаль проголошує Шекспіра, в чому він не розбігається із загальною думкою романтиків. Однак аргументація цього вибору має в нього свої акценти: на перший план виходить «правдивість», з якою Шекспір змальовує звичаї свого часу й пристрасті людського серця. «Все-таки він найправдивіший митець, якого я тільки знаю», -резюмував Стендаль у листі до сестри Поліни. Уособленням «старого мистецтва» і відповідно об'єктом критики виступає в нього Расін, який мав тоді репутацію взірцевого митця класицизму. Втім, тут передусім дається взнаки дія загальної думки романтиків, а не воля автора, який любив Расіна, хоч і піддавав запереченню його у своєму маніфесті.

Рух до реалізму. Разом із тим Стендаль визнавав існування «залізних законів» реальності й необхідність їхнього пізнання митцем. Він проголошував: «Необхідно, щоб уява засвоїла залізні закони реального світу і, відповідно, коригувалася ними». Це виводило його за межі романтизму, для якого уява була і засобом пізнання світу, і художнім здійсненням цього пізнання. Стендаль не задовольнявся уявою в цих її творящих можливостях і вважав, що вона має спиратися на пізнання законів реальності, на спостереження й аналіз, виявляв він інтерес і до «наукових методів», зокрема фізіології і психології. А це вже ті риси й тенденції, якими характеризується реалізм, що розвивався в першій половині XIX ст. На відміну від романтиків реалісти (аж ніяк не заперечуючи ролі й значення уяви у творчому процесі) як основний обрали шлях спостережень, вивчень та аналізів життєвої конкретики, і їхні твори дедалі більшою мірою виростають із цих спостережень і аналізів.