часу, але з'ясувалося, що в тихій Чівіта-Векк'ї письменник майже втратив здатність творити. Для інтенсивної творчої діяльності Стендалю була необхідна динамічна й напружена атмосфера Парижа, заряджена духовною енергією. В 1834-1835 pp. він працює з невластивою йому повільністю над наступним великим романом «Люсьєн Левен», але не завершує його. У 1836 р. письменник отримує тримісячну відпустку, яка завдяки протекції міністра іноземних справ фактично перетворилася на трирічну. В Парижі до нього повертається творча активність, він пише низку повістей і новел, зокрема майже весь цикл «Італійські хроніки», розпочинає багато творів, а увінчується ця відпустка романом «Пармський монастир», створеним у 1839 р.

У серпні 1839 р. Стендаль повертається на місце служби, де коригує «Пармський монастир», пише роман «Лам'єль», який теж не був завершений. 15 березня 1841 р. він переніс перший інсульт, але переміг у цьому «поєдинку з небуттям». Наступний удар трапився через рік, під час чергової відпустки в Парижі. Він виявився смертельним. 23 березня 1842 р. не стало одного з найкращих письменників Франції, який так і не був належно визнаний за життя.

Участь у романтичному русі. Як видно з біографічного начерку, Стендаль був активним учасником романтичного руху й борцем за створення «нового мистецтва» у Франції. Відомий критик ПІ. де Сент-Бев назвав його «гусаром романтизму», маючи на увазі те, що в тогочасній воєнній тактиці гусари були передовими загонами війська, що зав'язували бої. Він сам і його молодший друг та однодумець Проспер Меріме вважали себе «справжніми романтиками». Це зовсім не означає, що вони лише називали себе романтиками, будучи насправді реалістами, як на цьому категорично наполягало радянське літературознавство. «Стендаль і Меріме називали себе «справжніми» романтиками тому, що в них не було терміна, який допоміг би їм точно визначити всю особливість, усю своєрідність їхньої позиції, їхнього реалістичного методу», - пояснював, наприклад, Я. Фрід у своїй монографії про Стендаля.

Безперечно, в естетиці й творчості Стендаля є немало аспектів і тенденцій, котрі виводять його за межі романтизму, - як він визначився і був витлумачений літературознавцями. Багато було сприйнято ним з ідейної і естетичної спадщини Просвітництва, в тому числі й такого, що аж ніяк не узгоджується з принципами романтизму. Як зазначалося, ще в «період самовиховання» він засвоїв філософію сенсуалістичного матеріалізму, яка й надалі залишилася філософським підґрунтям його світогляду. За цією доктриною, відчуття є основою всякого пізнання, вони пов'язують людину зі світом і визначають її поведінку. В цій філософії людина постає як фізіологічна машина, детермінована й керована відчуттями. Всім людям, вважав Стендаль, властиво уникати страждань і прагнути щастя, що перетворює життя на загальну «гонитву за щастям». Однак щастя люди розуміють по-різному, і тут творець «Червоного і чорного» та «Пермського монастиря» входить у суперечність з постулатами просвітницького антропологізму: виявляється, що на кшталт «фізіологічної машини» діють індивідууми типу Вально чи Рассі, тоді як герої, близькі й симпатичні авторові, керуються іншими, одухотвореними почуттями й прагненнями.