символічним, але символ він розумів по-своєму і дуже широко: як багатозначний образ, в якому втілена духовна сутність людини, звільнена від всього поверхневого й минущого. Він вважав, що справжні символи не створюють штучно: вони успадковуються, бо є збереженням «великої пам'яті, що йде з глибини віків». Символи Ейтса зливаються з міфом, стають образними знаками міфів, в яких редукується фабула. В цілому можна зазначити, що творчість Ейтса входить у контекст європейського символізму, але як його яскравий своєрідний варіант. Слід вказати й на те, що література ірландського Відродження містить чимало типологічних збігів і аналогій з українською літературою на межі століть - в умовах історичного розвитку, в пов'язаності з визвольним рухом, у напрямах ідейно-художніх пошуків.

Своя своєрідність притаманна на межі століть і німецькій поезії. Чи не найвиразніше вона розкривається в тому, що в тогочасній німецькій поезії значного поширення набув натуралізм - напрям, який має репутацію найвіддаленішого від поезії, навіть несумісного з нею. І справді, натуралізм з його сцієнтизмом, тобто орієнтаціями на науку, «науковим» розумінням завдань і функцій літератури, з його настановою на повсякденно-побутову життєподібність, не створював атмосферу, сприятливу для поезії. Ця репутація натуралізму підтверджується досвідом французької, англійської, російської та інших літератур, в яких не знайти значного його прояву в поезії. Винятком є німецька література, де натуралізм охопив також поезію і проявився в ній досить широко й переконливо. Найзначнішими його поетами були Ріхард Демель (1863-1920) і Арно Гольц (1863-1929), які представляють різні відгалуження німецької натуралістичної поезії.

Однак період домінування натуралізму в німецькій літературі виявився короткочасним, і вже в другій половині 90-х років він відходить на другий план, поступившись місцем новим течіям - імпресіонізму, неоромантизму, символізму, модерну. Найбільш швидко й плавно відбувалося переростання натуралізму в імпресіонізм, які за своїми вихідними позиціями є течіями типологічно близькими. В німецькій поезії кінця XIX ст. імпресіонізм найвиразніше проявився у творчості Детлева фон Лілієнкрона (1844-1909), де він яскраво виявляє свою найпривабливішу якість - свіжість і безпосередність відтворення живої дійсності в її стихійному русі.

Особливо значного розвитку імпресіонізм набрав у іншій німецько-мовній літературі - австрійській. Вихід цієї літератури на авансцену європейського художнього життя, що відбувся на межі століть, пов'язаний з новими літературними течіями, з імпресіонізмом і символізмом. Найвидатнішими австрійськими поетами цього періоду були Гуго фон Гофмансталь (1874-1929) і Райнер Марія Рільке (1875-1926). Проте якщо піднесення творчості Рільке припадає на пізніший час і пов'язаний він із зрілим модернізмом, то Гофмансталь поетичний розквіт пережив у молодості, в 90-х роках, і його поезія тяжіє до імпресіонізму, поєднаного, як у Верлена, із символізмом. Вона зіткана з найтонших відтінків, у ній зачарованість наявним і минулим, цим феєричним потоком барв і форм, вражень і настроїв, передаваних імпресіоністично, в тонких нюансах і переливах, по