поетом-символістом є Еміль Верхарн (1855-1916), поезія якого відзначається рідкісною масштабністю й своєрідністю. їй властива всеосяжність, прагнення експресивно висловити різні явища й процеси життя сучасного світу, що виводило її за межі символізму, особливо в пізній період. Наприкінці XIX - на початку XX ст. Верхарн був центральною і найавторитетнішою постаттю в європейській поезії. Його поезії перекладали різними мовами, його наслідували, ним захоплювалися, його називали першовідкривачем видатні поети від Малларме й Рільке до Маяковського, а Блок заявляв, що Верхарн має «голосне ім'я Данте сучасності». Проте десь із середини XX ст. його слава почала згасати, грандіозність ліроепічної стихії, висока патетика й багатослівна риторика Верхарна, що заворожували сучасників, поступово втрачають чари для наступних поколінь. Однак він є великим поетом і його не можна проминути в панорамі європейської поезії на межі століть.

В інших країнах Європи й Америки процеси, які спостерігалися у французькій поезії другої половини XIX ст., розгорнулися вже на межі століть. Разом із тим ситуація в поезії цих країн була різна, на передній план виходили в них різні течії, а зміни й трансформації, що започатковували фундаментальну перебудову поезії, творення нової поетичної мови розпочиналися в різний час і відбувалися з різною інтенсивністю.

Значний інтерес становить у цьому плані розвиток англійської поезії на межі століть. Тут в останній третині XIX ст. відбувається переростання пізнього романтизму в неоромантизм, який в англійській літературі загалом і поезії зокрема проявився найбільш широко і розмаїто. По-різному представлений він у поезії Р. Стівенсона, А. Ч. Свінберна і Р. Кіплінга, до такої міри, що їхні поетичні світи важко звести до якогось спільного знаменника. Втім, це природно для неоромантизму, який був явищем аморфним і різнорідним, де спільною основою може бути хіба що неприйняття норм і цінностей «впорядкованого» суспільства й пошуки романтики, котрі, однак, розгортаються у різних напрямах.

Найбільшим англійським поетом на межі ХІХ-ХХ ст. був, безперечно, А. Ч. Свінберн (1837-1909). В його поезії неоромантизм нерідко переплітається з іншими течіями - з прерафаелітизмом, з неокласицизмом і символізмом, що надає творчості цього поета характеру ран-ньомодерністського синтезу. Його поезія теж була бунтом проти вікторіанства, причому він піддавав рішучому запереченню не тільки вікторіанський спосіб життя і мораль, а й естетику, пригладжену й впорядковану поетичну форму. Подібно до Бодлера Свінберн теж стверджував свободу особистості, її право на інтенсивне життя, вільний самовияв позарелігійними і моральними законами й обмеженнями. Однак при цьому в поезії Свінберна виникає настійний філософсько-медитаційний мотив, за яким інтенсивне життя особистості, сповнене

Е. Верхарн