непідвладний смерті й не має кінця. Чудо кохання таким чином означає перемогу над часом. «Хоча людське життя, - пише поет, - є швидкоплинним», але «наші очі можуть вічно переказувати одне одного». Вірність і краса почуття забезпечують, на думку Фета, гармонію у всесвіті, вічну музику Краси.

Саме через це Фета, «співця природи і кохання», справедливо називають «співцем вічної краси». Щоправда, поет відхиляв цей «титул». «Як важко повторить живу красу», - писав він; а з приводу служінйя красі своїми піснями висловив прекрасний афоризм: «Лише пісні потрібна краса, // А красі - навіть пісні не треба».

У відповідь на похвали його «багатій уяві» Фет зауважив: «Не я, мій друже, ні, - багатий Божий світ, // Що в порошині світ викохує і множить...» Адже у посмішці коханих вуст - «удвічі більше поезії», ніж у п'ятистах віршах поета!

Життя приваблювало Фета не лише багатством виявів «живої краси»; у житті, як і в поезії, він найбільше цінував ті несподівані, нелогічні зміни, які називав «безперервними коливаннями».

Уже самі назви віршів Фета говорять про переживання короткої миті: «Подивись мені в очі...», «Я від'їжджаю...», «Чекаю я, повний тривоги...». Та ця мить розростається і розпросторюється: кожний рух, кожний звук, кожний відтінок почуття вловлюються поетом. Створюється враження якоїсь дивної наповненості часу: впродовж миті ліричний герой встигає помітити, як плавно злітає з дерева листок, як тихо сплять молоді кущі... Він чує, як тужливо співає комар і як жук, налетівши на ялину, «ніби струну обірвав»... Це розмаїття вражень, безконечна мінливість живої миті вимагають відповідного сприйняття: «Слух, розкриваючись, росте...» Поет порівнює такий слух з квіткою, що розпускається опівночі. Таємничий зв'язок творчого духу з природою диктує свою «логіку» думки і поведінки. Так, зосереджене дослухання ліричного героя до лісових звуків несподівано уривається: «Ах, як війнуло весною!.. // Це ж бо, напевне, ти!» Для поезії Фета це дуже логічний хід думки: настороженість душі в очікуванні коханої уподібнюється до настороженості природи в очікуванні весни.

Тому короткий проміжок часу розкладається на образи і звуки, кожен з яких ніби живе окремим життям. Час завмирає, мить здається нескінченною через таку надмірну переповненість, аж доки якесь «віяння», що сприймається ліричним героєм як запах весни, не сповіщає про прихід милої.

Майстер відображення проміжних, перехідних станів, хистких і неясних «коливань», Фет водночас виявляє точність і ясність у змалюванні «неточного» і «неясного». Одним із засобів такого зображення стає у поета своєрідна матеріалізація метафори. Так, у вірші «Дзвіночок» назва відомої усім квітки перетворюється на реальний чутний звук. При цьому ліричний герой вірша сам не знає, звідки пролунав цей звук - з далекої трійки чи з блакитної квітки під вікном.

Так виникає ота неповторна «невизначеність» образів (у поєднанні з відчутною «музикальністю»), яка змусила символістів проголосити Фета своїм учителем та «предтечею». О. Блок, також називаючи цього поета серед своїх «великих учителів», писав, що вірші Фета були для нього «провідною зорею». Серед російських символістів склалося уяв