І. Рєпін. Бурлаки на Волзі менш терплячим і покірним, то чим гіршою була б його доля? Однак бурлацькі сини так само покірно, як колись їхні батьки, ступають під ярмом із тим самим болісним приспівом: «Раз та два, ой!..» Спогад автора вірша «На Волзі» про свої дитячі сльози і клятви не забути побаченого й почутого різко контрастує з цією незворушністю звичного, спадкового терпіння. Згадуються слова відомого російського сатирика М. Салтикова-Щедріна: «Російський мужик - бідний, дійсно бідний на всі види бідності, які тільки можна собі уявити, і - що є гірше за все -бідний на усвідомлення цієї бідності». Некрасов не міг із цим примиритися; у своїх віршах він то ридав над злиденністю народу, то обурювався, звинувачуючи його в безнадійному духовному сні. Згадуючи своє «жахливе дитинство» і нужденну юність у вірші «Помру я скоро...», Некрасов писав: «За краплю крові, спільную з народом, // Прости мене. Вітчизно...» Поет просив простити його за «вбогий спадок», і це не було показною скромністю. Навіть у період найбільшої своєї слави Некрасов досить критично ставився до власної поезії. «Мій суворий і незграбний вірш», моя «нелагідна і нелюбима муза» - так характеризував поет власну творчість. Це не означає, що автор геть був позбавлений почуття гармонії, дару натхненного слова: серед віршів Некрасова є такі, що чарують своєю мелодійністю, вишуканістю форми, образною досконалістю. Однак поет цілком свідомо відмовлявся від краси «вільного мистецтва». Традиційному образу Музи (прекрасної богині, подруги і натхненниці поетів) Некрасов протиставив «печальну супутницю печальних бідняків»; її наспіви сповнені не гармонійної краси, а невимовної туги та дикої люті. «Муза помсти і печалі» - так назвав її поет - сестра усіх тих, хто народився «для труда, страждання й кайданів». Ще у 1848 р. у вірші «Учора в шостій на Сінну...» Некрасов із безжальною точністю описує публічне покарання молодої селянки: З грудей ні звука, ні зітхань. Лиш бич по тілу свище... І музі я сказав: «Поглянь! Сестра твоя найближча». (Переклад М. Терещенка)
|