поселенців у Америці («Еванджеліна» і «Сватання Майзла Стендіша») та уславлену «Пісню про Гайавату» (1855) на сюжет із міфів та легенд індіанців, корінного населення континенту. Саме вона принесла йому всесвітню славу. Це була спроба синтетичного поетичного відтворення індіанських міфів та легенд і через них світу «доколумбівської Америки». Воно витримане в дусі романтичних поетичних «реставрацій», які мають скупу фактичну основу (для Лонгфелло це було зібрання індіанського фольклору Г. Л. Скулкрофта), що щедро доповнюється уявою, інтуїцією та симпатією. В усякому разі, й донині міфопоетич-ний світ індіанців уявляється читацькому загалу за «Піснею про Гайавату».

Унікальним явищем американської поезії середини XIX ст. є творчість Емілі Дікінсон (1830-1886), яка була відкрита й належно оцінена критиками та читачами порівняно недавно, в середині XX ст. Її поезія має яскраво виражений інтровертний характер, тобто їй властива майже цілковита спрямованість у внутрішній світ поетеси. Слово «я» найуживаніше в її словнику, це «я», що його умовно називають «ліричним героєм», відмежоване від повсякденності, від середовища і зосереджене на позачасовому й позалокальному. За вдалим висловом американського критика С. Т. Вільямса, «ця поезія була перекладом на мову слів спілкування душі й вічності». Трагічне в основі своїй світовідчуття поєднується у Дікінсон з іронічністю, вона іронічна до самої себе, своїх переживань та страждань і до всього на світі. Разом із тим іронія у неї єдиний засіб, за допомогою якого вона прагне долати відчай і відновлювати душевну рівновагу.

Неповторно самобутній стиль Дікінсон, її вірші не переплутаєш із віршами інших поетів. «Якщо у Вітмена думка максимально розгорнута, то Дікінсон обходиться одним рядком, навіть словом-символом. Тому 'її слово часом не лише багатозначне, а й незбагненне. Дікінсон визначає принципи свого поетичного стилю поняттям «герметична пам'ять» і «герметичний розум». Її поезія в цьому сенсі передує модерністським експериментам XX ст.» (С. Павличко). Однак її метрика проста, в її основі - найпоширеніший розмір англійської поезії з чергуванням восьми- і шестистопних віршів.

В історії російської літератури XIX ст. виокремлюється тим, що в цей час вона глибше й повніше, ніж будь-коли в минулому і майбутньому, ввійшла в європейський контекст, розвивалася в орбіті й ритмі європейської культури й літератури. Своїм високим злетом у XIX ст., виходом на передній план у світовій літературі вона величезною мірою зобов'язана цій інтеграції в європейський культурний і літературний простір. Відповідно в її русі виявляється дія спільних закономірностей, вона проходить спільні етапи цього руху і їхню зміну. Звичайно, тут можна спостерегти й відхилення від того, що умовно можна назвати європейською «нормою», але ці відхилення не були фундаментальними, можна сказати - не більшими, ніж у інших європейських літератур, скажімо, у німецькій та італійській (в італійської вони були масштабнішими й виразнішими як в часовому, так і структурному плані). Все це повною мірою відноситься і до російської поезії XIX ст.

Романтизм у російській літературі формується в 10-20-х роках XIX ст. і теж наййивніше втілюється в поезії: «Золота доба» російської літератури - це передусім «Золота доба» поезії. Разом із тим ця літера