ження воно знаходило переважно в поезії романтичного чину або у формах, близьких до неї. Розвиткові поезії середини XIX ст. притаманні означені спільні закономірності, але існують і суттєві відмінності в різних національних літературах.

В історії зарубіжної поезії XIX ст. особливий інтерес становить французька поезія. Протягом цього століття вона пережила справді дивовижну метаморфозу. Коли століття починалося, вона перебувала в «склеротичному» стані, з якого почала виходити лише в третьому десятилітті. Цей занепад був настільки очевидний, що в Європі поширилася думка про французів як народ за природою своєю непоетичний. Однак річ не в «природі народу», а в тому, що у XVIII ст. Франція була епіцентром руху Просвіти з його самовпевненим раціоналізмом у розумовому й духовному житті, що висушувало ґрунт, на якому виростає лірична поезія. Відродження й початок нового піднесення французької поезії пов'язані з романтизмом, ствердження якого відбувалося у цій країні сповільнено і завершилося лише в період Реставрації (1814-1830). Свого розквіту французька романтична поезія досягає у 20-40-і роки, коли вона набуває високого рівня, але ще не виходить на перший план, не стає чинником першорядного значення і дії.

Бурхливий розвиток поезії у Франції припадає на другу половину XIX ст. На тогочасному європейському тлі ця національна поезія вирізняється тим, що в ній найбільш масштабно й інтенсивно відбувалися пошуки нових засобів і форм вислову, творення нової поетичної мови. В ній з'являються поети, які готують і здійснюють глибокий переворот у своїй і європейській поезії, відкривають незвідані горизонти й невикористані можливості поетичного слова, надають нового спрямування її рухові. У зв'язку із цим різко змінюється місце й значення французької поезії в європейській літературі - в другій половині XIX ст. до неї поступово зміщується епіцентр поетичного життя континенту і вона справляє дедалі зростаючий вплив на поезію інших країн. Усе це передусім пов'язано з течією символізму, а в ній - з «великими символістами», як традиційно називають у Франції четвірку поетів: Ш. Бодлера, С. Малларме, А. Рембо, П. Верлена. Про них йтиметься в окремих розділах.

У середині XIX ст. найпоширенішою течією у французькій поезії залишався романтизм. До 1885 р. тривала творчість Гюго, найви-датнішого французького поета-романтика. З романтизмом пов'язаний Бодлер, зачинатель символізму, а також група «Парнас» (ПІ. Леконт де Ліль, Т. Готьє, Т. Банвіль, А. Сюллі-Прюдом, Ж.М. Ередіа, К. Мен-дес та ін.), яка є одним із найзначніших явищ у французькій поезії другої половини XIX ст., але парнасизм скоріше передував згаданому вище перевороту, ніж був у ньому безпосередньо задіяний.

Парнасизм по-різному витлумачувався в критиці й науковій літературі. Поширеним є погляд на нього як антитезу романтизму, як його заперечення, і для цього є серйозні підстави. Оскільки ж парнасці виступали проти суб'єктивізму в мистецтві й сповідали «об'єктивну поезію», в їхній творчості вбачають також повернення до класицизму або ж неокласицистичну течію. Таке розуміння парнасизму було властиве, зокрема, українським неокласикам 20-х років. М. Зеров писав, формулюючи класичний ідеал у карбованих віршах: «Класична пластика, і контур строгий, // І логіки залізна течія - // Оце твоя,