Не кажучи вже про літератури із запізнілим розвитком реалізму -німецьку, американську, італійську, польську та ін., які взагалі до нього приходять у другій половині, а то і в останній третині XIX ст. Певним винятком на цьому тлі є хіба що російська література, в якій вже в середині століття у поезії розвинулася реалістична течія, представлена передусім М. Некрасовим та його школою. Однак і тут не слід відсувати в тінь, як це робилося в радянському літературознавстві, поетів «чистого мистецтва», зокрема пізнього Ф. Тютчева й А. Фета, які за типологією творчості були пізніми романтиками.

У другій половині XIX ст. спостерігається й різноспрямованість руху поезії і прози в багатьох зарубіжних літературах. Чи не найвиразніше вона проявилася в тогочасній французькій літературі. Десь до 1848 р. ця література становила художню єдність у тому сенсі, що тоді в ній і поезія, і проза, і драматургія дотримувалися спільної романтичної системи творчості. В другій половині століття з'являється розбіжність шляхів, якими тепер розвиваються французькі проза й поезія. Як було зазначено, в прозі наступає епоха реалізму й типологічно спорідненого з ним натуралізму, які становлять провідний напрям її розвитку. Однак цей напрям, що домінував у прозі, на поезію майже не поширився, вона пішла іншим шляхом, виходячи з романтичної традиції.

Загалом європейська й американська поезія середини XIX ст. витворює строкату динамічну панораму, де виникають різні течії і тенденції, що рухалися паралельно й перехрещувалися, доповнювали й протистояли одна одній. Проте з часом виокремлюються певні силові лінії, провідні течії і тенденції, котрі, зрештою, визначають вектори руху й структуру тогочасної поезії. Це пізньоромантична течія, яка в середині XIX ст. переважала в поезії багатьох країн, зазнаючи дедалі відчутнішої трансформації, сутність якої полягає передусім у переростанні романтизму в неоромантизм і символізм. Це реалістична поезія, представлена майже в усіх тогочасних літературах, проте вона, за деякими винятками, не перетворювалася на домінуючу. І, нарешті, це поезія неоромантична, символістська й імпресіоністична, яка зародилася в цей період, але свого розквіту набула вже в останні десятиліття XIX й на початку XX ст. Тут виникає питання: чим же пояснюється цей спад ліричної поезії в реалістичній літературі і стійкість романтизму в поезії доби реалізму? Як уже говорилося у вступі, це явище пояснюється різними чинниками, як зовнішніми позалітературними, так і внутрішніми, природою і структурою самого реалізму. Тобто як згадуваною «прозаїчністю» буржуазної епохи, характером дійсності, котра створювала суспільну й духовну атмосферу, що не сприяла розквіту ліричної поезії, так і специфікою самого реалізму як художньої системи, спрямованої переважно на зовнішній, передусім соціальний світ, з установкою на аналітичний підхід до нього й аналітичне зображення. Це не означає, що особистість, суб'єктивний світ не цікавили реалістів, йдеться про переважну зорієнтованість на об'єктивний світ, в який інтегрується особистість та її внутрішнє життя і відповідно зображуються - не зсередини, не в ліричному ключі. Навпаки, романтизм є мистецтвом, вісь якого зміщена у сферу суб'єктивного, духовного й душевного життя особистості. Звичайно, це життя не припинялося і в епоху буржуазного прозаїзму, але вира