Європи. Однак багаті американці з родин давніх переселенців у Новий Світ створили касту, яка навіть перевершувала європейських князів чи графів своєю бундючністю і зарозумілістю. Для пані Костелло грошовитий новобагатій Міллер - батько Дейзі - заслуговує лише презирство. Вона навіть прикидається, що не може запам'ятати його плебейське ім'я Міллер («мірошник» - українською) - називає Дейзі міс чи то Бекер («пекар»), чи то Гандлер («крамар»). Безпосередність, щирість Дейзі, її наївність і товариськість сприймається в колі готельних мешканців як вульгарність, невихованість, якщо не розгнузданість. Кожний її крок розглядають уважно і прискіпливо десятки очей, усе, що вона робить або каже, оцінюється з точки зору ханжесь-кої моралі.

Однак конфлікт у повісті значно масштабніший, має подекуди узагальнюючий, навіть символічний характер. Це зіткнення юної американської душі, природної та незіпсованої, яку уособлює Дейзі, з європейською культурою, освіченістю і духовною втомою. Дейзі шукає в Європі чогось незвичайного, про що вона й сама не може точно сказати. І не знаходить нічого, що збагатило б її духовно, естетично. Не має суттєвого значення, що Дейзі не спілкується з дійсними представниками високої культури Старого Світу, а перебуває в колі своїх співвітчиз-ників-експатридів, людей, котрі роками з власного вибору живуть не на батьківщині, які набралися в Європі не кращого, а гіршого. Важливо, що Європу вона бачить очима туристки, лише ковзає по поверхні її історії, культури, відмінностей у формах життя та звичаях. А ті, хто має залучити її до живлющих джерел, це лише наймані гіди, охоронці та особи для супроводження. Свіжа, незіпсована, відкрита життю і людям дівчина переживає закоханість. Вона й сама не до кінця розуміє, що спілкування з Вінтерборном більше, ніж приязнь або флірт. Проте і тут юна американка не знаходить справжнього почуття. Фре-дерік просто нездатний на нього. Він скутий всілякими пересудами свого товариства, надто нерішучий і розбещений легкими, необов'язковими зв'язками з жінками.

У повісті діє не дуже багато персонажів, але кожний постає перед читачем виразно, об'ємно. Такий ефект виникає і тому, що розповідач -отой «центр свідомості» - наділений автором пильним оком і доброю пам'яттю. Він докладно фіксує зовнішність, одяг тих, із ким стикається, їхні манери, жести, точно передає їхні слова і навіть інтонацію, з якими вони сказані. Інша річ, що його розуміння цих людей, оцінювання їх як особистостей тощо може не збігатися з читацьким. У нашій, може, несвідомій дискусії з оповідачем народжується, власне, глибше особистісне осягання образів, створених Джеймсом.

У повісті немає справжньої інтриги, події незначні й розгортаються в уповільненому темпі. Марно шукати в ній яскравих випадків, драматичних сцен. Зустрічі, розмови, які ні до чого серйозного не ведуть, наївне кокетство Дейзі й скептичні міркування Вінтерборна про її характер та поведінку, які так відрізняються від звичних для нього характерів і поведінки європейських молодих жінок його кола, - ось основне, про що йдеться в оповіді. Дейзі - чарівна в кожному русі й приваблює Фредеріка одночасно своєю безпосередністю, невимушеністю, сміливістю у вчинках і ставить його в глухий кут, навіть дратує. Вона для нього незвична й незрозуміла, а це і зацікавлює, і