Європі в курортному містечку Веве в Швейцарії, де в готелі, найкращому в цьому куточку мальовничої гірської країни, зібралося заможне, вишукане, космополітичне товариство. Всі ці люди нічим не зайняті, вони розважаються, гуляють, фліртують, ведуть пусті балачки і, звичайно, розпускають плітки про своїх знайомих і сусідів. Це - типові курортники, яких тоді було багато у Швейцарії, Італії, на середземноморському узбережжі Франції. Серед них у Веве найчисельніші -американці (хто, як не Джеймс, знав своїх співвітчизників, бо з дитинства належав із батьками до кола американських відвідувачів Європи). Про життя у Веве і про його гостей читач дізнається начебто не від автора, а від одного з відпочиваючих. Спочатку автор висвітлює події через його сприйняття і розуміння. Така постать посередника між автором і його героями одержала від Джеймса спеціальну назву -«центральна свідомість». У «Дейзі Міллер» це експатрид 27-літній американець Фредерік Вінтерборн, симпатичний, добре вихований молодий чоловік, загальний улюбленець. Він досить безбарвна особа, типова для кола заможних молодих людей без конкретних занять та інтересів. У створенні такої постаті «центральної свідомості» й усуненні автора-оповідача полягало певне новаторство Джеймса, яке належно оцінили лише наступні генерації літераторів. Завдяки цьому учаснику і коментатору подій виникає своєрідна подвійна перспектива. Вдумливий читач бачить і те, що бачить цей досить духовно обмежений скептичний спостерігач, і значно більше, робить інші глибші висновки й оцінки, відчуває яскравіші емоції. Оповідь втрачала чітку однозначність, яку їй може надати всезнаючий автор. Навпаки, вона ставала розмаїтішою за відтінками змісту, суперечливішою, дис-кусійнішою. Письменник начебто розкривав перед читачем певні можливості співавторства, оригінального, власного прочитання і тлумачення тексту залежно від свого людського досвіду, знання людей та світу і всіх суспільних рис, які творять читацьку особистість. Цей прийом виключав категоричність оцінок і давав простір читацькій уяві. Звичайно, автор певною мірою спрямовував думку і почуття читача, але не жорстко, не нав'язливо. В майбутньому це буде успішно розвинене іншими митцями, як і усунення постаті автора зі сторінок його прози. І до Джеймса письменники експериментували з постаттю фіктивного розповідача. Згадаймо хоча б Рудого Панька з «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» М. Гоголя або Бєлкіна з пушкінських повістей тощо. Однак ці персонажі були досить умовними. Власного обличчя, по суті, не мали, в подіях участі не брали, лише переповідали спостережене чи почуте. Не такий Фредерік Вінтерборн у Джеймса. Саме його знайомство і спілкування з Дейзі Міллер становить сюжет повісті. Суперечливі вра-жвння Вінтерборна від цієї дуже гарної юної дівчини, його розмови про неї з тіткою-багачкою, вишуканою американською панею з вищого нью-йоркського товариства місіс Костелло - усе це дуже важливе для розкриття центральної теми твору. А це не лише протиставлення природного, щирого, незіпсованого в характері Дейзі й жалюгідного схиляння перед умовностями інших членів курортного товариства, агресивного снобізму, безапеляційних суджень-вироків про людей, які стоять на нижчій соціальній сходинці. Відомо, що у Сполучених Штатах не було власної родової аристократії, як, скажімо, в державах
|