До цієї течії належав також П. Меріме, принаймні в другий, реалістичний, період творчості.

Проспер Меріме (1803-1870) розпочав свій творчий шлях у середині 20-х років як активний учасник романтичного руху з незвичайним розмахом та інтенсивністю. Один за одним з'являлися його твори, не схожі на попередні за тематикою і жанровою природою. Складалося враження, що молодий письменник прагне охопити весь жанрово-тематичний діапазон тогочасної літератури і всюди сказати своє слово.

У 1825 р. вийшла друком його драматична збірка «Театр Клари Гасуль», яка складається з п'єс на актуальні сучасні теми, написаних у вільній формі, що була викликом нормативним канонам класицистичної драматургії та їхнім рішучим запереченням. Наступним твором Меріме була «Гюзла» (1827), збірка підробок сербських народних балад і пісень, представлена автором як творіння слов'янської народної музи і приписана вигаданому співцеві Іоакинфу Маглановичу. В 1828 р. з'явилася історична драма Меріме «Жакерія» про велике селянське повстання в середньовічній Франції, яка за своєю формою є швидше романічною розповіддю у сценах, ніж твором драматургії. Наступного 1829 р. виходить у світ «Хроніка із часів Карла IX», історичний роман Меріме на сюжет з епохи «гугенотських війн», тобто війн між католиками й протестантами у Франції другої половини XVI ст. Цей твір справедливо вважається одним із найкращих історичних романів у французькій літературі доби романтизму. Разом із тим у ньому спостерігається посилення реалістичного елементу, зокрема у відтворенні історичного часу й простору і в змалюванні персонажів. Наприкінці 20-х років Меріме пише також свої перші новели, які ввійшли до новелістичної збірки «Мозаїка» (1832).

Романом «Хроніка із часів Карла IX» завершується не тільки творчість Меріме 20-х років, а й період його високої активності як письменника. В 30-х роках вона неухильно йде на спад, а з другої половини 40-х років майже зовсім завмирає. На перший план виходять праці з історії (особливо України й Росії), мистецтвознавства (передусім архітектури), археології тощо, яким він, принаймні на словах, надає більшого значення, ніж художнім творам. Письменник займається також перекладами, зокрема з російської літератури (Пушкіна, Гоголя, Тургенєва), перекладає також «Козачку» Марка Вовчка з російського перекладу Тургенєва, але цей переклад не зберігся.

Саме новелістика становить основний внесок Меріме у французьку реалістичну літературу. Йому належить велика заслуга у розвитку в ній новелістичного жанру. Однак необхідно також зауважити, що новелістиці Меріме притаманний вагомий романтичний елемент, внутрішня пов'язаність із романтизмом, що поєднує його із Стендалем і Бальзаком. Найвиразніше ця пов'язаність виявляється в його інтересі до екзотичного, виняткового, фантастичного, що стають важливими складовими структури багатьох новел Меріме. Переважна частина

П. Меріме