на Січі, а головним її героєм виступає молодий запорозький козак Юрій. У 1854 р. з'явився історичний нарис Меріме «Козаки України та їхні останні отамани», в якому він знайомив співвітчизників з історією українського козацтва. Центральне місце відведено в ньому Визвольній війні середини XVII ст. та Богдану Хмельницькому. Це ніби перший ескіз книжки Меріме про видатного українського полководця й державного діяча, що вийшла 1863 р. У ній Меріме до певної міри спирався на монографію М. Костомарова «Богдан Хмельницький», але разом із тим вивчав всі доступні джерела, зокрема книжки про козаків і Визвольну війну, що з'явилися у Франції в середині XVII ст. (Г. Боплана, П. Шевальє, Лінажа де Восьєна та ін.). Головну заслугу Хмельницького автор убачав у тому, що «цей великий муж прагнув визволити українців або козаків, своїх співвітчизників, від ярма польської шляхти». Написано твір у стилі наративної (оповідної) історіографії, котра у Франції традиційно розглядається і як літературний жанр.

Особливості літературного процесу у Франції середини XIX ст.

Рубежем в історії французької літератури XIX ст. вважається 1848 p., коли в країні відбулася Лютнева революція, і наступні бурхливі соціально-політичні події - проголошення Другої республіки, яка виявилася недовговічною, державний переворот 1851 р. й встановлення Другої імперії. Все це не могло не позначитися на французькій літературі, на появі в ній нових процесів і тенденцій.

Найістотнішими серед змін були: перехід провідної ролі в літературному процесі до реалізму, який водночас набуває іншого характеру й структури (про це вже йшлося у загальному вступі); поява й поширення нових напрямів і течій - натуралізму й імпресіонізму, символізму й неоромантизму, які у французькій літературі останніх десятиліть XIX ст. виходять на передній план. Романтизм не зникає у Франції і в другій половині століття, він, зокрема в 50-70-х роках, продовжується у творчості таких видатних письменників, як Віктор Гюго і Жорж Санд, але водночас відбувається його трансформація в неоромантизм і символізм, яка посилюється в останній третині століття.

Перехід до нового етапу реалізму у французькій літературі збігся зі зміною поколінь письменників-реалістів: у 1842 р. помирає Стен-даль, у 1850-му - Бальзак, після 1848 р. поступово завмирає художня творчість Меріме. Натомість заявляє про себе нове покоління: Ж. Шанфлері й Л. Дюранті, які в 50-60-х роках активно пропагували реалізм і ввели в широкий вжиток цю назву напряму, Г. Флобер, Е. і Ж. Гонкури, через певний час - Е. Золя, Гі де Мопассан, А. Доде та ін.

Щодо Шанфлері й Дюранті, то їхнє значення в історії літератури зводиться в основному до активної ролі в боротьбі за реалізм, що розгорнулася у Франції в 50-х роках, їхня ж художня творчість не відзначається високим рівнем. Безперечно, центральною постаттю у французькій реалістичній літературі 50-70-х років XIX ст. був Гюстав Флобер, про якого мова піде далі в окремому розділі.

Наприкінці 60-х - на початку 70-х років у французькій літературі формується натуралізм, який згодом набуває значного поширення в інших європейських літературах і літературі США. Натуралізм генетично, тобто за своїм походженням, і типологічно, тобто за типом