новел написана на екзотичні сюжети, їхніми героями виступають корсіканці («Матео Фальконе», «Коломба»), іспанці й цигани («Душі чистилища», «Кармен»), італійці («Федеріго»), литовці («Локіс») і навіть негри («Таманго»). Концептуальну основу цих новел становить характерне романтичне протиставлення «природного стану» й цивілізації - не на користь їй.

У наведеній групі слід виокремити новелу чи швидше повість «Кармен» (1845), яка є чи не найвідомішим твором Меріме (чому немалою мірою сприяла й знаменита опера Ж. Бізе, створена за її мотивами). В «Кармен» письменник обирає тему, що вже мала романтичну традицію, але дає їй реалістичну розробку. Центром твору є циганка Кармен, що наголошується і його заголовком. Реалістичний характер цього образу наочно увиразнюється у зіставленні його з образом Есме-ральди в романі Гюго «Собор Паризької богоматері», який, власне, є красивим романтичним вимислом. Кармен менше всього ідеалізується автором, вона тісно пов'язана із середовищем і є його породженням, їй властиві всі вади цього злочинного середовища: крадіжки, обман, темні справи, брехливість. Проте разом із тим вона наділена й кращими людськими якостями, тими, що найбільше цінував Меріме: вона завжди вірна своїй цілісній натурі, чесна й щира в тому, що є для неї найважливішим - у своїх почуттях, їй властива внутрішня свобода. Відстоюючи її, вона воліє краще вмерти, але не поступається нею. У цьому й полягає її людська гідність і привабливість.

Однак у цілому більший інтерес становить друга група новел Меріме, на сюжети з життя сучасного французького суспільства, в якій слід виокремити новели «Етруська ваза», «Подвійна помилка», «Венера Ільська» і «Арсена Гійо». За своєю жанрово-стильовою типологією - це соціально-психологічні новели, в яких письменник змальовує сучасність і сучасників в їхній складності, виявляючи блискучу майстерність психологічної світлотіні. Цим новелам теж притаманний драматизм, прихований в буденних явищах і обставинах, у середовищі дрібних і егоїстичних людей. Однак і тут Меріме шукає «енергійні пристрасті», які часом вибухають, породжуючи катастрофи, частіше ж повільно гаснуть, ледь спалахнувши. Егоїзм, жорстокість людини, яка робить зло, не завжди це усвідомлюючи, - одна з улюблених тем його новелістики. Яскраве втілення вона знайшла, зокрема, в його пізній новелі «Арсена Гійо» (1844), де розповідається, як люди із світського середовища Макс Саліньї і мадам де П'єн убивають велике почуття дівчини-простолюдинки і занапащують її саму.

Меріме є тим французьким письменником XIX ст., який виявляв значний інтерес до України, і вона зайняла помітне місце в його історичних та художніх творах. У книжці «Епізод з російської історії. Лжедмитрії» (1853) він запропонував оригінальну гіпотезу, за якою самозванець був запорозьким козаком. «Тільки козак, який виріс на Січі, - аргументував письменник, - де лише мужність і красномовство давали почесті, де командувати обирали лише найсміливіших і най-хитріших, міг виплекати план узурпації, що привів би в жах польського чи російського дворянина». Паралельно він пише історичну драму «Перші кроки авантюриста» (1852), в основу якої покладена названа гіпотеза. За словами автора, в драмі він прагнув «написати цю історію так, як вона могла відбутися». Дія VI акту драми відбувається