непоміченим, а 1830 p. з'являється його роман «Червоне і чорне», який був першою переконливою маніфестацією французького реалізму; на межі 20-30-х років народжується «справжній Бальзак», рухаючись до реалізму, що промовисто засвідчили такі його романи, як «Ежені Гранде» (1833) та «Батько Горіо» (1834). У цьому ж напрямі, однак своїм шляхом, розвивалася й творчість П. Меріме.

Отже, в першій половині XIX ст. реалізм у Франції розвивався у взаємозв'язку й взаємодії з романтизмом. І Стендаль із Меріме, і Бальзак брали участь у романтичному русі й спільно з романтиками боролися за «нове мистецтво» проти класицизму, «старого мистецтва» феодально-абсолютистського суспільства. При цьому «нове мистецтво» вони розуміли по-різному, і з часом відмінності дедалі поглиблювалися. Більше того, Стендаль і Меріме вважали себе «справжніми романтиками» й відмовляли в цьому Гюго та його оточенню. Так, після появи трактату Стендаля «Расін і Шекспір», який був однією з найголосніших маніфестацій «романтичної битви» з класицизмом, що розгорілася в 20-і роки у Франції, Меріме писав у листі до свого старшого друга й однодумця: «Сподіваюся, тепер не будуть називати романтиками Гюго, Ансло і всю їхню братію».

Однак «справжніми романтиками» швидше за все були-таки Гюго та «вся їхня братія», а не Стендаль і Меріме. Проте це аж ніяк не означає, що вони лише уявляли себе романтиками, насправді будучи реалістами, як трактувалося це питання в радянському літературознавстві. Усе набагато складніше. В їхній творчості, як і в творчості Бальзака, багато спільного з романтизмом, їхні індивідуальні стилі поєднують реалістичні й романтичні структури, про що докладніше буде сказано далі. Проте були в них і фундаментальні розходження з романтиками, які з часом увиразнювалися. Якщо романтики покладалися на уяву, котра була для них і засобом осягнення буття, і художньою реалізацією цього осягнення, то реалісти визнають, кажучи словами Стендаля, існування «залізних законів» реальності й наголошують на необхідності їхнього пізнання. Так само Бальзак на передній план висуває пізнавальну функцію мистецтва, спостереження й аналіз дійсності, виявляє він інтерес і до «наукових методів», зокрема природознавства й антропології. Словом, на відміну від романтиків, реалісти, не заперечуючи роль уяви в художній творчості, як провідний обирають шлях спостережень, вивчень та аналізу емпіричної дійсності, і на цьому базуються їхні твори.

У 30-40-і роки у французькій літературі визначаються деякі з основних реалістичних течій. Це соціальна, або соціологічна, і психологічна течії, зачинателями яких були відповідно Бальзак і Стендаль. Визначальною рисою першої, «бальзаківської», є те, що предметом зображення виступає в ній суспільство як цілісність, його побут і звичаї, процеси і колізії. Це не означає, що Бальзака окрема людська особистість не цікавила, річ тут у тому, що в нього вона постає передусім як клітина суспільства, і на передній план виходять ці її грані та риси. У Стендаля бачимо щось інше: в центрі його уваги знаходиться особистість, що вводиться в суспільно-історичну панораму. Він теж не сумнівався в тому, що особистість є часткою соціуму, але саме вона передусім цікавила цього письменника, і в його романах суспільство постає переломленим через особистість, її свідомість, долю, психологію. Це й надає його творчості характеру психологічного реалізму.