художньої творчості, щонайтісніше пов'язаний з реалізмом. Так його розуміли зачинателі, зокрема Гонкури й Золя, так його традиційно розглядають зарубіжні літературознавці, нерідко зливаючи його з реалізмом. Тенденції, що лягли в основу натуралізму, проявляються вже у Стендаля й Бальзака, не кажучи про Флобера та його

«об'єктивний метод». До речі, Золя вбачав у цих письменниках прямих попередників натуралізму і з їхньої творчості виводив свій метод. При уважному розгляді виявляється, що натуралізм в основному продовжував і розвивав, іноді доводячи до крайнощів, засадничі принципи реалізму.

Не вдаючись до докладного розгляду натуралізму, вкажемо на домінанти його методу (тут слід зазначити, що саме натуралісти почали застосовувати наукове поняття методу до художньої творчості). Це, по-перше, сцієнтизм, тобто орієнтація художнього мислення на наукове, зближення завдань і засобів літературної творчості з науковими (спостереження, вивчення, аналіз, «точне» відображення життєвих явищ); по-друге, це об'єктивність, тобто зображення дійсності як такої, що ніби сама себе розгортає і себе розповідає, без самовияву автора, котрий представлений в тексті позасуб'єктивно, як свідомість епохи; по-третє, це принцип життєподібності, що породжує, з одного боку, прагнення до документованої розповіді, а з другого -до відтворення життя в його повсякденно-побутовій правдоподібності; по-четверте, це охоплення людського світу й світу живої природи одним поглядом і підпорядкування їх спільним законам, поєднання в потрактуванні зображуваного природних, переважно біологічних та фізіологічних, і соціальних чинників.

Неважко помітити, що три із цих засадничих принципів натуралізму спільні з реалізмом і відмінність полягає хіба що в більшій послідовності й категоричності їхнього дотримання натуралістами. Щодо четвертого принципу, то тут виникають суттєві розходження, обумовлені тим, що реалізму й натуралізму властиві різні концепції людини. Звичайно, реалісти не заперечували біологічну природу людини, деякі з них велику, а то й переважну увагу приділяли її

«моральній природі», психології тощо, але базовим у них є розуміння людини як суспільного явища. Відповідно в їхніх творах визначальна роль у мотивації характеру персонажів, їхньої поведінки й долі належить соціальним чи соціально-історичним чинникам. Натуралісти ж, зокрема Золя та його школа, вбачали в людині не тільки суспільний феномен, а й частку природи, підпорядковану також її законам і чинникам. Відповідно у них маємо подвійні мотивування людських характерів і долі природними й соціальними чинниками.

Усе це з особливою повнотою й виразністю розкривається у творчості Еміля Золя (1840-1902), який слушно вважається найви-датнішим письменником натуралізму і його провідним теоретиком. Головний його твір - двадцятитомний цикл романів «Ругон-Макка-ри», якому він дав промовистий підзаголовок «Природна й соціальна історія однієї родини в епоху Другої імперії», що формулює генеральну концепцію цього романного циклу.

У ньому Золя, надихаючись прикладом Бальзака й продовжуючи традицію соціальної епіки, поставив завдання відобразити французьке суспільство другої половини XIX ст. із такою ж повнотою і