художнього рівня, що з особливою переконливістю засвідчується творчістю JI. Толстого й Ф. Достоєвського.

Протилежна ситуація склалася в німецькій літературі середини XIX ст. Як відомо, вона не знала високого злету реалізму, навпаки, в цей час вона переживала спад і втратила те світове значення, яке мала в «епоху Гете», тобто з 70-х років XVIII й до 30-х років XIX ст. Це пов'язано і з тим місцем, що належало їй в системі тогочасної німецької культури. В ній література була далека від домінуючого становища. Його посідали, скоріше, філософія і музика, за рівнем впливу на освічені кола країни жоден письменник-реаліст не міг зрівнятися ні з Шопенгауером і Ніцше, ні з Вагнером і Брамсом. У Німеччині того часу склався специфічний тип філософсько-музикальної культури з відповідною домінантою, малосприятливою для розвитку реалістичного типу творчості. Характерним для неї є абстрагування від життєвої конкретики, зосередженість на проблемах духовного життя, дедуктивний шлях художнього мислення, тяжіння до масштабних контрастів. Зрозуміло, що все це не дуже поєднується із засадничими принципами реалізму, про які йшлося вище.

У формуванні й розвитку реалізму в різних літературах важлива роль належала національним естетичним і художнім традиціям, таким різним у Франції й Росії, Англії й інших країнах. Слід звернути увагу й на його контакти з іншими художніми системами в процесі становлення й розвитку. Особливе значення для національних видів реалізму мали його взаємозв'язки й взаємодії з романтизмом, другим з основних художніх напрямів XIX ст., які по-різному складалися у французькій, англійській, російській та інших літературах.

Докладніше про своєрідність реалізму в європейських літературах буде сказано далі, в розділах, їм відведених. Тут обмежимося тим, що стисло вкажемо на найхарактерніші особливості його «національних варіантів».

Французький реалізм можна назвати завершеним втіленням реалістичної літератури тих країн, де відбулися глибинні соціальні перетворення й стабілізувалося буржуазне суспільство. Визначення «критичний реалізм», яке в радянському літературознавстві застосовувалося до всієї реалістичної літератури, найбільшою мірою відповідає саме реалізму французькому. Його письменники від Стен-даля й Вальзака до Мопассана й Франса відзначаються послідовністю в критиці сучасності, не роблячи ніяких поступок, нічого не залишаючи недомовленим. Звідси розвиненість аналітизму як стильової константи, що проймає весь французький реалізм. З нею тісно пов'язана орієнтація на науку й наукову методологію, що дедалі посилюється у французькому реалізмі. Розпочавшись у Вальзака з формулювання певних принципів реалістичного методу, ця орієнтованість у другій половині XIX ст. переростає на справжній культ науки, і Флобер вже проголошує: «Пора внести в мистецтво невмолимий метод і точність природничих наук».

«Об'єктивний метод», що стверджується у французькій реалістичній літературі другої половини XIX ст., визначає її поетику. Твір розуміється передусім як художній дослід явищ дійсності, від яких автор відмежовується: він розміщається в стороні й над твором, він спостерігає й аналізує з якоїсь вищої й абсолютної точки зору, в прин