вим у товаристві Ании Сергіївни, не розлучається з нею ні на годину. З нею він по-новому бачить море, схід і захід сонця, весь оточуючий світ набуває чудових, свіжих барв і ароматів. Тендітна жінка, з гарними сірими очима, її наївність і щирість, непідробне почуття до нього викликають у його душі ніжність і любов, яких він до цієї зустрічі не мав. Проте курортний роман має закінчитися. Гурову час повертатися до Москви, а до дами із собачкою приїде чоловік, який посідає високу посаду в місті С. Повернувшись додому, Гуров спочатку не без задоволення поринає у вир свого звичного московського життя, йому здається, що ялтинська пригода забудеться. Однак із ним відбувається щось незвичайне. «Минуло більше місяця, настала глибока зима, а в пам'яті було все ясно, начеб розстався він з Анною Сергіївною лише вчора... Анна Сергіївна не снилася йому, а йшла за ним всюди, як тінь, і стежила за ним. Заплющивши очі, він бачив її, як живу... На вулиці він проводжав поглядом жінок, шукав, чи немає схожої на неї...»

Відомий афоризм стверджує: «Розлука для кохання - як вітер для вогню, вона гасить мале і розпалює велике». Кохання такого пересічного й навіть вульгарного Гурова виявляється настільки великим і сильним, що випалює в ньому все нице, змінює його життя. Він дивиться на все, що було його існуванням до зустрічі з Анною Сергіївною, новими очима - «віщими зеницями». Гуров гостро відчуває без неї свою абсолютну самотність. Спроба поділитися зі знайомим із клубу пережитим у Криму наштовхується на цілковиту байдужість. У відповідь на захоплену фразу, яка прохопилася у Гурова: «Якби ви знали, з якою чарівною жінкою я познайомився в Ялті», він чує: «А тоді ви мали рацію: осетрина і дійсно була з душком». Психологічна точність ситуації, передана в цих коротеньких репліках, незрівнянна. Перед Туровим, що покохав, розкривається безодня нерозуміння і байдужості оточення: «Які дикі звичаї, які особи! Що за безладні ночі, які нецікаві, непомітні дні! Шалена гра в карти, обжерливість, пияцтво, повсякчасні розмови про одне і теж. Непотрібні справи і розмови... забирають кращу частину часу, найкращі сили. І кінець-кінцем, залишається якесь куце, безкриле життя, якась нісенітниця, і відійти, і втекти не можна, начеб сидиш у божевільні або арештантських ротах ». Нарешті, не витримавши мук розлуки, Гуров під незначним приводом їде в місто С. Усе, що відбувається з ним у цьому місті, мабуть, най-сильніше з художнього й емоційного боку в оповіданні. Сцена, коли цей статечний чоловік (у добротній шубі з бобровим коміром) довгі години на морозі ходить вздовж сірого паркану навпроти будинку, де живе Анна Сергіївна, сподіваючись її побачити, написана, як і все оповідання, з типово чеховським лаконізмом. Проте у цих рядках відчувається юнацька запаморочлива сила почуття, яке штовхає вже немолодого Ромео на цю авантюру з поїздкою в С., і очікування до болю в серці випадкової зустрічі з коханою. Так само блискуче відтворює письменник їхню зустріч у театрі, збентеженість обох від цієї зустрічі, їхню пристрасть, коли, нехтуючи всіма нормами пристойності, вони на очах сторонніх кидаються один одному в обійми; безмежне хвилювання, сильніші почуття за все те, що вони відчували досі.

На останніх сторінках оповідання читач дізнається, що Анна Сергіївна, як вона і обіцяла Гурову в театрі, час від часу приїздить до