розроблений у романі, а за вчинками і висловлюваннями цього персонажа відкривається ціла життєва філософія, певна «точка зору» на світ. «Свидригайловщина» розкрита і як складне психологічне явище, типове для часів кризи і занепаду.

Свидригайлова оточують численні чутки, з яких одна гірша за іншу. Громадська думка звинувачувала його у смерті дружини Марфи Петрівни, яку він нібито отруїв, в мордуванні й доведенні до самогубства служника Пилипа, у скривдженні дівчинки. Небезпеку, що йде від Свидригайлова, відчуває Дуня. Сам про себе Свидригайлов говорить як про людину, котра позбавлена принципів і діє в силу свого «хотіння». Він не вуалює, на відміну від Лужина, свої вчинки виправдувальними теоріями: «Я нічиїм поглядом майже не цікавлюсь... а тому чому ж і не побувати пошляком... Я людина розпусна і бездіяльна». Свидригайлов давно «пере-ступив» через моральну норму, поринувши в розпусту, дійшовши до крайньої межі падіння. Проте увагу читача звернено також на те, що саме Свидригайлов упродовж усього роману здійснює багато добрих справ, за зауваженням одного з дослідників, більше, ніж усі інші персонажі разом узяті. Він забезпечив майбутнє своїм дітям, потім сиротам Мармеладовим; хоче влаштувати долю Сонечки, витягти її «з виру»; пропонує Раскольникову кошти для втечі до Америки; обіцяє виплатити борги Катерини Іванівни. І в стосунках з Дунечкою світлий бік натури Свидригайлова, врешті-решт, бере гору. В самій його здатності сполучати несполучне, робити одночасно і добрі, і погані вчинки виявляється відсутність у душі таких «широких» натур, як Свидригайлов, чіткої розмежувальної лінії між добром та злом.

Певною мірою життєва позиція Свидригайлова пояснюється в романі трагічною роздвоєністю особистості героя. З одного боку, він усвідомлює і так само, як Раскольников, хворобливо переживає недосконалість світу, не раз говорить про неприйняття світопорядку, який ґрунтується на несправедливості та фальші. З іншого - бунтарство Свидригайлова не має позитивного заряду. Та й добро, яке він робить, насправді, гірке, добро, як він сам зізнається, «від нудьги». Воно не потребувало від матеріально незалежного «хазяїна» життя ані страждань, ані навіть якихось обмежень. Його іронія є безідеальною. Філософський скептицизм, розчарування в теперішності, невіра в майбутнє, знижене фантастично-гротескне уявлення про вічність як про маленьку закопчену сільську лазню з павуками в кутках - усе це є спорідненим крайньому песимізму «людини з підпілля». Свидригайлов говорить Раскольникову: «Ми з вами одного поля ягода». Тим самим він вказує на близькість їхніх натур і світорозуміння. У цьому випадку основну лінію пересічення двох життєвих філософій можна вбачати в зміщенні моральних критеріїв, втраті чітких орієнтирів у житті, відсутності справедливої ідеї в індивідуалістичному, приреченому на поразку анархічному бунті, на який зважуються і Раскольников, і Свидригайлов.

«За» і «проти»: Соня Мармеладова та Родіон Раскольников.

Достоєвський не спрощує процес «відновлення людини» в Раскольни-кові, показує спочатку, що навіть після суду і вироку, в Сибіру, в тюрмі й на каторзі він не бачив у своєму минулому «особливої страшної провини» і втішав себе думкою, що через вісім років йому буде