нажів, через «перехресний» аналіз уявлень, носіями яких є героі-ідео-логи. Дослідники давно помітили цю особливість філософського роману Достоєвського, ще на початку XX ст. заговоривши про те, що у творах письменника особливу роль відіграють «образи-пародії», «образи-копії», «образи-двійники». Прийом «двійництва», який застосовується Достоєвським ще в ранніх творах для розкриття суперечливої психологічної природи людини, в «Злочині і карі» ускладнився і набув особливо важливої художньої функції. Двійниками Раскольнико-ва, персонажами, які пародіюють теорію головного героя, доводять її основні положення до абсурду, оголюючи її сутність, виступають насамперед Лужин і Свидригайлов. При цьому в повній відповідності з жанровими принципами поліфонічного роману образи названих персонажів залишаються самодостатніми, не втрачають художньої переконливості та яскравості, не перетворюються на абстракцію.

Лужин. Петро Петрович Лужин - тип російського буржуа західної формації, ділок і накопичувач. У романі представлений як претендент на руку й серце сестри Раскольникова, «безприданниці» Дуні, яку багатий і розважливий жених Лужин сподівається в майбутньому тримати у страху і покірності за «учинену честь». «Він цілком благонадійний і забезпечений, служить на двох посадах і вже має свій капітал», хоче відкрити в Петербурзі адвокатську контору, займається клопотанням по судах у позовах. У своєму нестримному прагненні до багатства не гребує нічим. Не молодий, але поведінкою і манерами намагається підкреслювати свою близькість до молодого покоління; не випадково в одязі віддає перевагу «юнацьким тонам». Зовні привабливий, але в його «досить гарному обличчі» є щось неприємне і відразливе (бакенбарди «у вигляді двох котлет»). Так і «теорія» Лужина (він любить «говорити» і «дуже любить, щоб його слухали»), яка відрізняється зовнішньою, «стилістичною» подібністю до популярних в 60-х роках XIX ст. учень про «всесвітнє благо», «спільну справу», відвертає нормальну людину своїм цинізмом і голою обачністю. Його співрозмовники Раскольников і Разуміхін зрозуміли, що Лужин із диявольською виверткістю перекручує принцип всесвітнього блага, пропонуючи свою «казуїстику»: «Якщо мені, наприклад, говорили: «возлюби» і я возлюбляв, то що з того виходило?., виходило те, що я рвав каптан навпіл, ділився з ближнім, і обидва ми залишалися наполовину голі... Наука ж говорить: полюби, перш за всіх, одного себе, бо все на світі на особистому інтересі ґрунтується. Полюбиш одного себе, то й справи свої упораєш як слід, і каптан твій залишиться цілим... Чим більше в суспільстві влаштованих приватних справ і, так би мовити, цілих каптанів, тим більше влаштовується в ньому й спільна справа».

Раскольников відчуває егоїстичну основу такої теорії, його обурює і ображає цей апофеоз «любові до себе». Найтонший психологічний нюанс - нервове, збуджене сприйняття індивідуалістичної суті теорії Лужина - виказує Раскольникова як автора дуже близької ідеї - ідеї торжества зарозумілості, самоствердження будь-якими засобами, нехтування інтересами інших, іноді навіть близьких людей.

Свидригайлов. Можна говорити і про «паралельність» образів Раскольникова та Свидригайлова. Характер Свидригайлова ретельно