У моральному сенсі герой «Злочину і кари» принципово відрізняється від своїх літературних попередників: Германна з пушкінської повісті «Пікова дама», бальзаківського Растіньяка, Жульєна Сореля з роману Стендаля «Червоне і чорне», які також були у стані «внутрішнього бунту» проти суспільства, але дбали при цьому про егоїстичні інтереси кар'єри та збагачення. Раскольникова спонукає ідея жалю до зневажених і скривджених. «Не бувати цьому світу!» -говорить він і хоче покінчити з несправедливим світоустроєм раз і назавжди, але бачить вихід в анархо-індивідуалістичному бунті, який, на його думку, неминуче передбачає «переступання» через «кров». Похмура «самотня мрійливість», своєрідне «підпілля» героя («Я тоді, мов павук, у своєму кутку сховався... Я краще любив лежати і думати...») породжує теорію, яка у філософському романі Достоєвського виступає як основне мотивування злочину, теорію пролиття «крові по совісті».

Письменник розширив можливості реалізму, представивши як чинник формування характеру не тільки «середовище», обставини життя, біологічну спадковість, а й «ідею», яка оволодіває людиною, стає рушійною силою її вчинків. Така всепоглинаюча ідея, яку автор назвав «ідея-пристрасть», «ідея-почуття», керує людиною і суспільством у переломні моменти їхнього існування. Вона вибиває особистість із колії, виявляє крайнощі, суперечності.

Раскольников діє як охоплена «ідеєю-пристрастю» людина, що цілком опинилася у полоні «теорії», «принципу». Свою теорію Раскольников виклав у статті, що була надрукована в газеті за півроку до скоєння ним злочину. Довгі й самотні роздуми про хід людської історії привели колишнього студента-юриста до переконання, що історичний прогрес ґрунтується на насильстві, стражданнях, жертвах і не можливий без цього. Людство поділяється на два нерівних «розряди»: на людей «звичайних» і «незвичайних». Перші повинні бути слухняними і не мають ні права, ні здатності змінити пануючий у світі несправедливий порядок речей, бо вони «матеріал», «створіння тремтячі», що не сміють подати голос. Другий «розряд» - «сильні світу цього», особистості, які взяли на себе право порушувати «старий закон»; вони, подібно до Лікурга, Солона, Магомета, Ньютона, Наполеона, «дали собі дозвіл» переступити. Багато з них «не спинялися і перед кров'ю, якщо тільки кров (іноді зовсім невинна і доблесно пролита за старий закон) могла їм допомогти». Ці люди - не творці, а руйнівники. «Вони вимагають руйнування сучасного в ім'я кращого».

«Наполеонівський міф» стає частиною теорії Раскольникова, а ім'я Наполеон - символом «сильної особистості», символом влади. «Воля і влада, а головне влада! Над усіма цими тремтячими створіннями і над усім мурашником!.. От мета!» - зізнається Раскольников у розмові з Сонею. Однак наполеонівська ідея виступає в ланцюгу умовиводів героя лише як засіб, як перша сходинка дій. Влада потрібна йому, щоб звільнити світ від скверни, врятувати сиріт Мармеладових, Сонечку, Катерину Іванівну, матір, сестру і тисячі їм подібних. Він хоче стати Месією, провісником нового світу, врятувати людство. Так парадоксально поєднуються в його свідомості ідеї «наполеонізму» і «месіанізму». Ідучи на злочин, Раскольников має намір не лише перевірити «теорію», а й провести над собою психологічний «експеримент», з'ясувати, до якого «розряду» людей належить він сам: «Чи зможу я переступити, чи не зможу?.. Створіння я тремтяче чи право маю?»