РОМАН «ЗЛОЧИН І КАРА»

Достоєвський приступив до створення роману в той історичний період життя Росії, коли піднесення наприкінці 1850-х - на початку 1860-х років уже поступилося місцем спаду громадських настроїв, краху надій та ілюзій, коли країна увійшла у смугу «тяжкого часу», ситуацію бездоріжжя і розчарувань.

Письменник відчував свою епоху як «перехідну», порівнюючи її з кінцем XVIII ст., періодом поразки Великої французької революції, а дегуманізаційні процеси «залізного» XIX ст. зіставляв із занепадом античної цивілізації. Кризові явища вимагали свого осмислення й аналізу. Контрасти та суперечності соціального й духовного життя Росії набули в романі якщо не всебічного, то надзвичайно глибокого і яскравого художнього втілення.

«Злочин і кара» - перший з великих прозових творів, в якому новий світогляд письменника та нова поетика проявилися з найбільшою повнотою.

Проблемний роман Достоєвського не цурається авантюрного сюжету; він і побудований за всіма правилами кримінального роману, де є логічні пастки, несподівані зустрічі, поєдинок злочинця і слідчого. Проте твір Достоєвського не належить до детективної белетристики, а є новим у світовій літературі XIX ст. типом ідеологічного роману, в якому всі лінії розповіді ведуть до розгадки особистості злочинця і тих ідей, під впливом яких він діяв. За словами автора, він задумав представити на суд читача «психологічний звіт одного злочину», показати, як почуття «роз'єднаності з людством» мучить злочинця.

Філософський пласт твору Достоєвського містить цілий комплекс питань, які бентежили громадську думку 1860-х років. У монологах і діалогах персонажів відчутний відгомін утопічно-соціалістично-го учення, теорії «розумного егоїзму», концепції «нової людини», ідей позитивізму, дарвінізму, теорії Карлейля про «героїв і героїчне» в історії, уявлень Штирнера про «сильну особистість» і право «Єдиного» на вседозволеність.

У перекладах іншими мовами назви «Преступление и наказание» втрачається те, що російське слово «преступление» не просто означає вчинення незаконного діяння, а відноситься до глибоко особистого, духовного боку людини, до совісті, честі, стиду нарешті. «Преступление» як «пере-ступання» через норму, обмежувальну лінію, перешкоду. «Пере-ступання» як порушення не тільки офіційного закону, а й тієї моральної межі, яка існує в душі й свідомості людини споконвічно і регулюється не стільки карним кодексом, скільки людською природою, натурою, життям і розумінням його божественної суті.

Майже всі провідні герої творів Достоєвського, будучи людьми неординарними, «неврівноваженими» у своїх пристрастях та моральних шуканнях, «переступають» і тим самим опиняються у стані або катастрофічного падіння, або небаченого піднесення.

Титульна сторінка першого окремого видання роману ¦ Злочин і кара». 1867