Розкриттю всієї повноти духовного життя персонажів багато в чому сприяло і те, що Достоєвський подивився на героя літературного твору очима самого героя, показав його не з позиції спокійного, не-упередженого, об'єктивного оповідача. Слово про героя представлене в цьому романі як слово самого героя про себе: адже автор обрав най-сповідальнішу жанрову форму. Перед нами - роман у листах. У творчості письменника цей жанр отримав нове життя, набув нових функцій: став засобом представлення самосвідомості людини. Повісті «Двійник», «Господиня», що з'явилися відразу після «Бідних людей», розчарували літературну критику, яка побачила в них надуманість проблем і ситуацій (у «Двійнику», наприклад, змальовується хворобливе самолюбство героя, чиновника Голядкіна, розлад психіки, божевілля), а також перевагу «фантастичного» колориту. І те, й друге, на думку критиків, не відповідало специфіці й завданням реалізму. Літературно-естетична програма Достоєвського передбачала звернення до широкого спектра складних духовних і душевних проблем, у тому числі й до істотно важливої проблеми «двійництва», яка є однією з основних у творчості письменника. Що стосується ролі «фантастичного» елемента у структурі реалістичного твору, то і тут Достоєвський виявив неординарність художнього мислення, вважаючи, що «фантастичне» зовсім не суперечить реалізму, а є для письменника-психолога ефективним засобом зображення гострих життєвих ситуацій, гротескних характерів, незвичайних станів особистості.

У повістях 40-х років «Господиня», «Слабке серце», «Білі ночі», «Нєточка Незванова», як і раніше - в романі «Бідні люди», письменник звернувся до одного з найважливіших і наскрізних мотивів своєї творчості - мотиву «мрійливості». У творах Достоєвського змальовано різні типи «мрійників», досліджено психологію «мрійливості», її позитивні й негативні якості.

З найперших кроків своєї літературної діяльності Достоєвський формувався як письменник урбаністичної теми, художник великого міста, продовжувач традицій Діккенса, Гюго, Бальзака. Розкриття всієї складності психологічного стану людини, аналіз соціальних обставин та протиріч життя міцно пов'язані в його творчості з так званим «петербурзьким міфом». Петербург увійшов у прозу письменника як повноважна дійова особа, набув рис персоніфікованого образу.

Майже відсутня у творах Достоєвського позитивна аура Петербурга - унікального, найкрасивішого міста світу, культурного центру Росії XIX ст., міста каналів, набережних, чудових архітектурних ансамблів, палаців і парків, історичних пам'ятників, соборів.

Натомість атмосфера незатишності, безсонячні, тьмяні картини гнітючого міського пейзажу змальовані точно та рельєфно як паралель до «катастрофічної» дійсності й хворобливого психологічного стану персонажів. Природне середовище, що оточує героїв, формує свідомість, втручається в життя й долю людини. Символами туги і безвихідності, безутішності виступають міфологеми «стоячої води», «болота», «драговини», «дощу», «мокрогоснігу», «туману», «темряви», «сутінків». І на цьому тлі - примарні, «фантастичні» обличчя людей. Культурно-міське середовище є ворожим людському єству. Зникає «Дім» як простір любові, затишку, взаєморозуміння. Замість нього -дім - «Ноєв ковчег» - із безліччю мешканців, комірчинами-кімнатка-ми, слизькими від бруду сходами, лайкою, тіснотою, задухою. Життя