ницького реалізму - романами Дефо, Філдінга, Смоллета, живописом і графікою великого художника Вільяма Хоггарта. Головними в романі є, однак, не хитросплетіння карколомних драматичних пригод Олівера і мелодраматичних таємниць (як у сучасних мильних операх), а змальоване з великою правдою і гарячим співчуттям сумне життя лондонської бідноти. Така, наприклад, сцена смерті нещасної жінки, яка колись знала Агнес. Вона вмирає в робітному домі без лікарської допомоги під байдужим чи хтивим поглядом наглядачки і напівбожевільних старих мешканок закладу. Або сцена приходу трунаря в комірчину померлої від голоду матері родини і приступ безумного від горя її чоловіка, який щойно вийшов з тюрми. Такі ж епізоди в неправедному суді або сцена загибелі Ненсі. Вони буквально волають до неба про помсту за страждання малих і старих світу цього. Драматизм і реалізм цих сторінок роману - новий крок у творчості Діккенса.

В «Олівері Твісті» важливим персонажем є Лондон, показаний в основному з його темного, непарадного боку. Це - місто злиднів, голоду, страждань, злочинів, насильства й розпусти. В ньому бідар завжди неправий. І лише чудо, неймовірний збіг обставин може захистити безпомічну дитину чи слабкого дорослого від наруги, несправедливих переслідувань і покарань. Тут панують наділені малою чи великою владою «бідли», або посполиті злочинці.

Іронія, така всюдисуща в «Піквікському клубі», є і в цьому романі. Проте якщо вона і викликає посмішку, то лише гірку. На відміну від шарлатана і зухвалого пройди Джингля лиходії в романі про Олівера Твіста викликають не поблажливий сміх, а жах. І коли автор називає демонічного Фейгіна «веселим старим джентльменом» або наглядач-ку-садистку Корні «доброю леді» чи «слабким створінням», то це звучить не іронічно, а саркастично.

Персонажі роману поділяються на два «табори» - добрі та злі. Вони в усьому контрастні, як ніч і день. Якщо «злі» - це справжні виплоди пекла, то на «добрих» Діккенс не шкодує світлих і теплих барв, змальовує їх із сентиментальною розчуленістю, явно ідеалізуючи. Однак найцікавішими, такими, що запам'ятовуються своєю суперечливою вдачею, неординарною поведінкою, є ті, в кому добре і погане примхливо змішане, як у кожній людині. Це і Ненсі, і впертий до дурості недовірливий містер Гримуїг, чи навіть безіменний старий полісмен у смугастій камізельці, грубуватий, але добродушний, що пожалів хворого Олівера в суді. Контрастне протиставлення героїв цього роману, нагнітання пристрастей, надто форсовані почуття, сентиментальність - типові для романтично забарвлених творів. Тож реалізм Діккенса особливий. До останніх творів письменник, безумовно, зберігав романтичні риси, це стосується як раннього роману «Олівера Твіста», так і пізнього - «Наш спільний друг».

Твори кінця 30-х і 40-х років. Наступний роман Діккенса, який з'явився відразу ж після «Олівера Твіста», «Життя і пригоди Ніколаса Нікклбі» за своїми художніми принципами, зображенням позитивних і негативних персонажів близький до свого попередника. Найбільший вплив на громадськість мала одна з основних тем роману, розкрита з великою сатиричною силою, - зображення приватної школи невігласа і тирана «вчителя» Сквірса і його нещасних учнів. Головному герою