ного художнього оволодіння «суспільним цілим», до його всебічного змалювання, що було генеральною метою Бальзака.

Історія старого Горіо, її соціальний і моральний сенс. Не так вже й

багато знайдеться в літературі персонажів, настільки ж занурених у побут, у суто сімейні справи й переживання, як старий Горіо. Та при всьому тому його образ сповнений глибокого драматизму, що виростає з побутово-повсякденної сфери. Нота драматизму з'являється вже при першому знайомстві з ним, коли батько Горіо постає в портретній галереї типів, що заселяють пансіон мадам Воке: «Тут, серед вісімнадцяти нахлібників, теж знайшлося убоге, знедолене створіння, козел відпущення, на якого градом сипалися насмішки... Таким посміховиськом став колишній вермішельник, батенько Горіо... Звідки ж взялася ця майже злісна зневага, це презирливе гоніння найстарішого жильця, це нешанобливе ставлення до чужої біди?»

Далі розповідається передісторія Горіо, з якої дізнаємося, що цей старий, наживши великі гроші й видавши заміж дочок, відійшов від справ і поселився у пансіоні Воке. Тоді він ще мав десять тисяч річного прибутку, багато цінних речей і користувався великою повагою як хазяйки пансіону, так і його жильців. Однак із того часу старий Горіо все більше біднів і переселявся у все гірші кімнати пансіону, зрештою опинившись у жалюгідній комірчині під дахом. Через чотири роки, коли починається дія роману, «він став сам на себе не схожий», «мав вигляд сімдесятилітнього діда - тупого, тремтячого, блідого», який «у одних викликав огиду, у інших - жалість».

Що ж сталося із старим Горіо? Бальзак поступово відкриває завісу над його таємницею в міру того, як проникає в неї допитливий Растіньяк. І ми дізнаємося, що старого безжалісно оббирають його дочки, Анастазі й Дельфіна, яких він видав заміж - старшу за графа де Ресто, а молодшу за банкіра Нусінгена. У дочок постійно виникає потреба в грошах, в основному через коханців, і вони за звичкою вимагають їх від батька, забирають все до нитки, розбивають йому серце і залишають помирати, покинутого й злиденного, в жалюгідній комірчині пансіону Воке.

Така в загальних рисах жорстока сімейна драма, яку переживає нещасний батько Горіо. І хоча ця драма не виходить за рамки сім'ї, вона набуває і досить виразного соціального змісту. Її підґрунтя і її пружина - в дії того ж «фінансового начала», силі грошей, яка проявляється в різних формах, зокрема у формі безжального егоїзму. «Фінансовий принцип - це не що інше, як закоренілий егоїзм», - писав Бальзак, переводячи названий принцип у соціально-психологічну площину. Перед смертю старому відкривається та гірка істина, що гроші виступають таємним регулятором і у сфері сімейних відносин. «Якби я був багатий, - скаржиться він Растіньякові, - якби я не віддав їм багатство, а зберіг у себе, вони були б тут, і мої щоки лисніли б від їхніх поцілунків. Я жив би в особняку... Дочки прийшли б в сльозах, разом із чоловіками й дітьми. Так би воно й було! А тепер нічого. За гроші можна купити все, навіть дочок».

І все-таки поширене тлумачення образу Горіо лише як жертви безсердечного егоїзму дочок, який переростає в аморальність, є однобічним. Воно спрощує задум автора, який відповідальність за те, що дочки виросли саме такими, великою мірою покладає на батька.