Літературний імпресіонізм починає складатися в ті ж 60-і роки XIX ст. у Франції, причому одночасно в прозі (романи Е. і Ж. Гон-курів) і в поезії (ранні збірки П. Верлена). Проте значного поширення він набуває вже наприкінці XIX - на початку XX ст. і перетворюється на загальноєвропейську течію, проявившись у творчості пізнього Гі де Мопассана і К. Гюїсманса, К. Гамсуна й А. Шніцлера, П. Верлена і Г. фон Гофмансталя, А. Чехова й І. Буніна, М. Коцюбинського і багатьох інших письменників.

Слід проте сказати, що при всій їхній новизні літературні течії наприкінці XIX - на початку XX ст. не були радикальним розривом із великими художніми системами попередньої епохи; такий розрив відбувається вже в 10-20-х роках XX ст., у добу зрілого модернізму й авангардизму. Всі вони генетично пов'язані зі згаданими системами: натуралізм і почасти імпресіонізм - з реалізмом, а неоромантизм і символізм - з романтизмом. Однак міра пов'язаності у них не однакова: більша й тісніша вона у натуралізмі й неоромантизмі, віддаленіша й складніша - у імпресіонізмі й символізмі. Так, у неоромантизмі зв'язок із романтизмом прямий і безпосередній, на що вказує і його назва «новий романтизм», тоді як символізм є ґрунтовною трансформацією вихідної художньої системи, характерним утворенням «доби модерну».

Ґрунтовні зміни відбулися також у жанровій системі літератури на межі століть. Вкажемо передусім на зрушення у співвідношеннях між жанрами епічними, ліричними й драматичними, тобто на родовому рівні. Тут відбувається їхнє вирівнювання, яке похитнулося в літературі реалізму з її очевидним домінуванням прозових жанрів, зокрема роману. На межі століть роман залишається плідним і репрезентативним жанром, особливо в реалістично-натуралістичній літературі, але було б ризиковано стверджувати, що він зберігає провідну роль в усьому літературному процесі. В цей період спостерігається різка активізація ліричної поезії і драматургії, стрімке зростання їхньої ролі й значення у художньому житті. Уже йшлося про те, що наприкінці XIX - на початку XX ст. - це одна з великих епох європейської поезії, причому її піднесення відбувається в усіх літературах, «великих» і «малих», що свідчить про глибинну зумовленість цього явища різнорідними чинниками, особливим характером епохи. Принципово важливі процеси відбуваються і в жанровій структурі драматургії, яка на межі XIX - XX ст. теж переживає черговий розквіт. Це час появи й розвитку «нової драми», яка знаменувала радикальне оновлення драматургії, перебудову її структури, розширення тематичних горизонтів і збагачення арсеналу виражальних засобів. Зокрема, відбувається злам традиційних жанрових структур драматургії і творення нових, модерних, чим означена творчість Г. Ібсена й А. Стріндберга, А. Чехова й Б. Шоу, Г. Гауптмана й М. Метерлінка, Л. Піранделло та інших видатних драматургів.

У оповідній прозі цього часу слід зафіксувати таке характерне явище, як вихід на передній план «малих жанрів» - оповідання й новели, котрі істотно потіснили роман. Чи не найвиразніше воно проявилося в російській літературі, її найвидатніші прозаїки на межі століть -це майстри «малої форми» А. Чехов, І. Бунін, О. Купрін, Л. Андреєв. Щедру данину віддав їй також Максим Горький. Ця тенденція відчутно проявляється і в інших літературах.