сліпучій істині своєї первинної гармонії». Однак до цього визначення ідеал поета не сходить, у «Квітах зла» він постає в різних втіленнях та трансформаціях. Його вислів, як правило, пов'язаний з ностальгійною тугою за ним, як за «втраченим раєм» чи то всієї людськості, чи то самого поета, або того й того водночас. Яскравим прикладом тут може бути вірш «Moesta et errabunda»¹, де протиставлення виплеканому в душі ідеалу потворної дійсності виражене без трагічного надриву, з ліричною задушевністю, причому очевидно, що під «вітрилом фрегата» тут можна плисти як у далеч часу й простору, так і в глибини душі:

Несіть мене звідсіль, вагони і фрегати!

Тут обертаються всі людські сльози в твань!

Чи правда, що не раз печальний дух Агати

Говорить: покидай світ злочину й страждань?

Несіть мене звідсіль, вагони і фрегати!

Мій раю запашний, о як далеко ти!

Там - радощі й любов, і все навкруг погідне,

Все поринає там у втіхи чистоти,

Все, що кохаєш там, твого кохання гідне!

Мій раю запашний, о як далеко ти!

(Переклад Д. Павличка)

Разом із тим впадає у вічі, що в «Квітах зла» частіше, ніж про ідеал та про поривання душі до нього, йдеться про «зриви», «зради» ідеалу, неспроможність протистояти спокусам зла, - про те, що називають «гріховними слабостями», яким підвладний людський рід. Отже, зло не тільки в навколишньому світі, а й у світі внутрішньому, з тією лише відмінністю, що поет його усвідомлює й прагне долати, терзаючись, впадаючи у відчай і зігріваючись надією. Заперечуючи однозначно апологетичне трактування людини й людської душі, Бодлер наголошує на П складності й суперечливості, на її амбівалентності. «У кожній людині, - фіксував він у своєму щоденнику «Моє оголене серце», - є два одночасні прагнення: одне спрямоване до Бога, друге -до Сатани. Поклик Бога, або духовність, - це прагнення внутрішньо піднестися; поклик Сатани, або тваринність, - це насолода від власного падіння».

Г. Курбе. Портрет Бодлера

Цю складність і суперечливість людини Бодлер знаходив і в самому собі й виражав її з нечуваною щирістю, яка шокувала добропорядних міщан і накликала на поета звинувачення в аморальності й всіляких смертних гріхах. Слід зазначити, що, не без зухвалості й викличності єретика, який відколовся від загальної віри, Бодлер нерідко поетизував падіння в безодню гріха, однак це не означає, що він визнавав правоту зла й ставав його адептом. На свій, поетичний лад він пізнавав зло, дотримуючись думки, що «зло, яке само себе усвідомлює, менш жахливе та ближче до одужання, ніж зло, яке про себе нічого не знає».

1  «Смутні й заблукані думки» (лат.).