носить нікому спасіння від зла світу, не дає щастя. Гине від руки Рогожина Настасія Пилипівна: Мишкін не врятував її, якоюсь мірою він сам став причиною її загибелі. Буде засуджено до п'ятнадцятирічної каторги Рогожина. Не примирившись із жорстокістю світу і несправедливістю долі, помирає талановитий юнак Іполит. Драматичною і сумною є історія Аглаї, обманутої польським графом-емігрантом. Закінчує божевіллям князь Мишкін. Усе це глибоко трагічні, проте такі, які не терплять прямолінійного прочитання, повороти долі героїв одного з найсвітліших творів російської класичної літератури XIX ст. І виникає запитання: при всій катастрофічності й трагічності чи є безглуздою подвижницька діяльність Мишкіна, його «донкіхотство», його «фантастична мрійливість»?

На відміну від персонажів романів «Злочин і кара» (Раскольников), «Біси» (Ставрогін), «Брати Карамазови» (Іван, Зосима), які виступають як герої-ідеологи, носії певної (негативної або позитивної) філософської теорії і діють у дусі свого «учення», князь Мишкін не стільки філософ, скільки діяч. Він робить добро без «теоретичної підказки», природно й органічно. Ідея «одиничного добра», яке спрямоване від людини до людини, щоб потім охопити все суспільство, була дуже дорогою для Достоєвського. Світло цієї ідеї випромінюється від Мишкіна, манить людей, приваблює їх до особистості князя як до недосяжного ідеалу.

Всепрощення, здатність збагнути міру страждань будь-якої людини, віра у світле начало особистості - є тим реальним добром, яке князь несе людям. У романі є багато свідчень того, як під впливом його всепрощаючої натури відбувається змінювання, іноді навіть раптове переродження, особистості того чи іншого персонажа. Після неподобної сварки з князем Ганя «раптом із рішучістю» вибачається: «Князю, я зробив підло, простіть мене, голубчику». Варя Іволгіна відзначає, що слова князя справили надзвичайний вплив на Настасію Пилипівну: «Ви їй сказали, що їй соромно, і вона раптом вся змінилася...»

Показовим тут є уживання улюбленого Достоєвським прислівника «раптом», який в цьому контексті означає не тільки швидку зміну станів, несподіваність процесу «переходу» персонажа в нову якість, а й негайну готовність людини змінюватися, духовно зростати, палке бажання бути зрозумілою, почутою в тому життєвому діалозі, який, за міркуванням М. Бахтіна, постійно ведуть герої Достоєвського і який є найпершою особливістю його поліфонічного роману.

У своїй статті-сповіді «Моє необхідне пояснення» Іполит Терентьєв розповідає про «старушка-генерала», вчинки якого викликають мимовільні (проте, можливо, і запрограмовані автором) асоціації з діями князя Мишкіна. «Тихий старенький» відвідував остроги Сибіру, розпитував засланих на етапах про їхні потреби, присилав їм необхідні речі, про злочин рідко говорив, поводився зі злочинцями «як з братами», і вони почали вважати його «за батька». Так робив він довгі роки, до самої смерті, залишивши в багатьох душах посіяні ним зерна добра.

Форми «діяльного» добра можуть бути різними, але, доходить висновку Іполит, «одиничне добро залишиться завжди, тому що воно є