Новаторський характер російської соціально-психологічної прози позначився і на розбудові жанрової системи, на самому процесі дека-нонізації, трансформації жанрів. Найбільшою мірою це стосується роману - основного жанру російської прози другої половини XIX ст.

Опублікована 1886 р. книжка французького літературного критика М. де Вогює «Російський роман» стала визнанням значущості російської романістики другої половини XIX ст. у світі. Критик розглядав російську соціально-психологічну романну прозу як представництво однієї з класичних епох в історії європейського роману і вважав, що російські письменники створили новий тип роману, не схожий на традиційний.

Л. Толстой відзначав: «Ми, росіяни, взагалі не вміємо писати романи у тому смислі, в якому розуміють цей ряд творів у Європі... Російська художня думка не вміщається у цю рамку і шукає для себе нової». Достоєвський був переконаний, що російський роман «нехтує інтригою», фабульністю на догоду вільній формі вираження найоб-ширнішого змісту.

«Глибинний сюжетний архетип» (Ю. Лотман), на який орієнтувався російський роман другої половини XIX ст., є не варіацією «сюжету Попелюшки» (щасливий кінець, переміщення героя із сфери «нещастя», невдач, страждань до сфери «щастя», благополуччя), а реалізацією мотиву пошуків героєм сенсу життя, перетворення свого внутрішнього світу або переробки навколишньої дійсності. Не випадково, таких героїв, типових, наприклад, для творчості Толстого, названо «шукаючими». Чого шукає П'єр Безухов? Його відповідь - «оновлення». Чого хоче герой Достоєвського Родіон Раскольников? Його відповідь -«змінити світ».

Роман «успіху», такий популярний і представлений високохудожніми зразками в західноєвропейській літературі, не прижився на російському ґрунті.

У творчості кожного з російських письменників другої половини

XIX ст. роман набув гостроспецифічних рис. Ми бачимо, з якою досконалістю і високим ступенем індивідуальної своєрідності змальовано різні сфери життя, осмислено різні духовні явища в російській романній прозі: широке культурно-історичне тло в романах Тургенєва; «герой часу» в романі Чернишевського «Що робити?»; «поточнасучасна дійсність» і «вічні» моральні проблеми у поліфонічному філософському романі Достоєвського; загальнолюдські, морально-психологічні питання самовдосконалення і самовиховання у творах Гончарова і Л. Толстого; гротескна дійсність у сатиричній великій прозі Салтико-ва-Щедріна; мальовничі картини народного побуту у творах Лєскова, Мельникова-Печерського.

Російська соціально-психологічна проза висунула на перший план гігантські фігури Ф. Достоєвського і Л. Толстого, які багато в чому визначили долю світового літературного процесу не лише XIX, а й

XX ст. Проте вона рясніє й іншими талантами.

Іван Гончаров (1812-1891). Видатний представник реалізму XIX ст. Іван Олександрович Гончаров відомий насамперед як автор трьох романів: «Звичайна історія» (1847), «Обломов» (1859) та «Урвище» (1869). Письменник підкреслював, що він бачив «не три романи, а один. Усі вони пов'язані однією загальною лінією, однією послідовною