до сфери підсвідомого та безсвідомого і його масштабне входження в духовну і художню культуру. На зміну «філософії розуму» приходить «філософія життя», котра першоосновою буття проголошує життя як вітаїстичну стихію, що не піддається раціональному пізнанню і осягається ірраціонально за допомогою інтуїції.

Її першим і дуже красномовним речником був німецький філософ Ф. Ніцше, інший варіант знаходимо у французького філософа А. Бергсона. Ця філософія набула великого поширення і мала величезний вплив на тогочасну літературу, на письменників різних напрямів і течій, від К. Гамсуна й М. Пруста до Максима Горького і В. Винни-ченка. «Філософія життя» - це не тільки певні філософські вчення, а й концентроване втілення того світовідчуття й світорозуміння, яке задавало тон на межі століть. Її можна охарактеризувати як найбільш відповідну літературі раннього модернізму. Зазначимо два чи не найсуттєвіші моменти. По-перше, принципово іншу концепцію людини, котра як у філософії, так і в літературі постає як істота ірраціональна й амбівалентна, підвладна передусім безсвідомим імпульсам та бажанням. По-друге, «філософія життя» дала поштовх і обґрунтування того «повернення до міфу», яке спостерігається в духовній культурі й, зокрема, в літературі наприкінці XIX - на початку XX ст. У цій філософії традиційна настанова на пізнання, пошук істини замінюється настановою на «міф», в якому здійснюється творчо-вольовий підхід до буття. «Тільки горизонт, побудований на основі міфу, - проголосив Ніцше, - може привести цілий культурний рух до завершення». Особлива цінність міфу вбачалася у тому, що він залучає до духовної творчості підсвідоме й досвідоме і відкриває мистецтву можливість виражати повноту й органічну цілісність світовідчуття.

Отже, у своїх світоглядно-естетичних засадах література наприкінці XIX - на початку XX ст. дуже відрізняється від літератури попередньої епохи. Тій, нагадаємо, був властивий пізнавальний оптимізм, упевненість у тому, що світ, людське буття піддаються пізнанню й витлумаченню аж до їхніх першооснов і першопричин. Письменники-реалісти не ігнорували підсвідоме, інтуїцію у цьому процесі, але основну роль відводили раціональному началу розуму. На межі століть ця впевненість втрачається, акцент у світосприйнятті переноситься на ірраціональність, на інтуїцію й внутрішні осяяння та прозрівання. І згаданий Бергсон доводить, що розум не здатен проникати в потаємність життя і адекватно його виражати. Він ковзає по поверхні існування, виходячи з готових мисленнєвих схем та застиглих елементів і прикладаючи їх до живої вітальної стихії. Цей поріг переступає лише інтуїція, глибинні сутності життя, його неспинний саморух інтуїтивно осягаються, а не розкриваються за допомогою раціонального аналізу, що за Бергсоном особливе значення має для художньої творчості.

Як зазначалося, на межі століть фундаментальні зрушення відбуваються на різних рівнях розвитку літератури. На рівні художніх напрямів і стилів вони проявляються у появі нових напрямів та течій, до яких переходить провідна роль у літературному процесі. Всі вони, і натуралізм та імпресіонізм, і символізм та неоромантизм, започатковуються в попередній епосі в якійсь одній літературі, головним чином французькій, де з'явилися натуралізм, імпресіонізм, символізм;