художньому світі. «Автор знає все!» - безапеляційно заявляє В. Текке-рей у знаменитому романі «Ярмарок суєти». Флобер порівнював художній твір із світобудовою, а його автора з Богом: «Він має бути у творі, як Бог у світобудові, - всюди і ніде». З цим твердженням французького письменника перегукується відомий афоризм Толстого: «Боротьба з Богом - ось що таке мистецтво».

Отже, письменники-реалісти XIX ст. відчували себе повноправними й повноважними деміургами у своїх творах, дивилися на створюваний художній світ із вищої і абсолютної точки зору, і він поставав у їхньому всеохоплюючому і всепроникаючому висвітленні й витлумаченні. Зрозуміло, допускалися й часткові точки зору, часткові витлумачення, що належали персонажам або розповідачам, але вищою, об'єднуючою була авторська інтерпретація, яка виражала авторське світобачення. Автор не обов'язково мав бути «невидимим», як це характерно для Флобера, Толстого, Джордж Еліот та інших, він міг бути й присутнім у творі й відігравати активну роль, як це бачимо, наприклад, у Гоголя чи Теккерея, але деміургічна позиція його від цього не змінювалася й не послаблювалася.

Ця позиція базується на впевненості в безмежних можливостях художнього пізнання, тісно пов'язаній із системою світогляду, яка домінувала в XIX ст. у добу реалізму. Світ, людина, буття сприймалися як щось складне, але в сутності своїй єдине й таке, що піддається пізнанню й витлумаченню, в принципі - до останніх своїх глибин, до першооснов і першопричин. Власне, це й мав на увазі Толстой, називаючи художню творчість суперництвом, навіть «боротьбою з Богом». Ось цей пізнавальний оптимізм, ця віра в те, що розум та інтуїція митця здатні проникати в усе суще й адекватно його виражати, становлять підвалини й пафос реалістичної літератури XIX ст. Її митці могли бути крайніми скептиками й песимістами в загальносвітоглядному плані, особливо у своїх соціофілософських поглядах, у ставленні до суспільства та його перспектив, як, наприклад, Флобер чи Теккерей. Однак їхній скепсис і песимізм не поширювалися на характер їхнього художнього мислення й творчості. Тут вони залишалися «деміургами» в означеному вище розумінні.

Отже, деміургізм реалістичної літератури — це авторська позиція, що втілюється в художніх структурах та стилі письма. Нею визначається внутрішня перспектива твору, що являє об'єктивізований часо-простір зі своєю глибиною, зі своїми планами й мізансценами, ритмом їхніх змін, а також з автономністю персонажів, що постають як нібито незалежні від автора й самодостатні. А це, зрештою, означає, що в реалістичній літературі маємо, як семантико-художню домінанту, спрямованість на специфічну об'єктивізацію зображення, прагнення представити його як таке, що існує за іманентними законами і не тільки само себе розгортає, а й ніби само себе розповідає. Звідси така особливість стилю цієї літератури, як тяжіння до показу, котрий у творчості більшості письменників, особливо другої половини XIX ст., поєднує опис та розповідь і стає провідним засобом оповіді. У завершеному вигляді ця стильова тенденція проявилася у творах Флобера й Толстого, що буде показано далі у розділах про цих письменників.

Ще однією принципово важливою рисою поетики реалізму є перевага індивідуальних стилів письменників над загальними стилями