високі й низькі. Для реалістів утрачає сенс і значення співвідносити зображуване з умоглядними естетичними категоріями високого й низького, трагічного й комічного, що вважалося обов'язковим у художній практиці попередніх епох. Для них важлива відповідність зображення самій дійсності, що сприймалася як єдине й воднораз суперечливе ціле, в якому складно поєднуються й переплітаються високе й низьке, трагічне й смішне, прекрасне й потворне.

З цією настановою на відповідність дійсності в реалістичній літературі пов'язане зображення часу й простору. Час стає в ній історичним і відтворюється з можливою конкретністю, а історизм - одним із засад-ничих принципів естетики й поетики. Історизмові реалізму притаманна універсальність, у тому сенсі, що ним однаковою мірою охоплюється як людина, її внутрішній світ і характер, так і зовнішній світ, її життєве середовище. При цьому історизм спершу виявляється в зовнішньому світі, в змалюванні середовища, обставин, відносин тощо, згодом він, сказати б, входить у середину героя, виявляється в його свідомості, характері, психології.

Істотною рисою реалістичної літератури є також те, що особливу увагу вона приділяє аналітичному зображенню людини в соціумі, розкриттю діалектичної взаємопов'язаності характерів і соціального середовища, зокрема показу того, як середовище «ліпить» характер. Можна сказати, що історизм реалістів значною мірою набуває змісту соціального історизму. Наймасштабніше й найрельєфніше цей зміст виявляється у творах таких відомих письменників-реалістів, як Стендаль і Бальзак, Діккенс і Толстой. Однак більшою мірою це властиво реалістичній творчості 20-40-х років, на наступному етапі соціальність та історизм дедалі відчутніше відтісняються природою, біологією, екзистенцією, тобто існуванням людини поза соціально-історичними вимірами. Цікаво в цьому плані порівняти роман Стендаля «Червоне і чорне» (1830) і роман Флобера «Виховання почуттів» (1869). У першому з них рух історії, її події організують сюжет і відіграють вирішальну роль у долі головного героя Жульєна Сореля, у другому така масштабна історична подія, як Лютнева революція 1848 p., зведена до рівня повсякденності й ніяк не позначається на долі його головного героя Фредеріка Моро.

У реалістичній літературі маємо також специфічний тип автора і пов'язаний з ним превалюючий тип оповіді. Проте спершу тут слід нагадати, що автор у художній творчості - це не тільки особистість митця, його присутність у творі в прямій чи «прихованій» формі. Автор -це й певний погляд на зображуване, певна його концепція, вираженням якої є весь твір. Автор зовсім не обов'язково сходить до свого прямого вислову в тексті (відступів, пояснень, коментарів тощо), такого вислову може й не бути, як у драматичних творах і деяких епічних, -він інкорпорований, втілений у всю структуру художнього тексту і в такі його складові, як опис і показ, розповіді й діалоги персонажів. Адже твір - це, зрештою, продукт духовно-творчої діяльності митця, і звідси всюдиприсутність автора в усіх складових кожного твору.

Щодо типу автора в реалістичній художній системі, то він характеризується передусім тим, що це автор-деміург¹, який наділив себе всезнанням і статусом абсолютної творящої сили у створюваному ним

1  Деміург - творча сила, творець.