шення, але воно в загострено-парадоксальній формі висвітлює істотні особливості реалістичного способу творчості.

Щоправда, в письменників першої половини XIX ст., таких як Бальзак і Стендаль, Діккенс і Гоголь, активність уяви та її роль залишаються на високому рівні, але ж їхня творчість великою мірою перебуває у річищі романтизму і не піддається повному включенню в реалістичну художню систему. Ситуація змінюється в другій половині століття, коли реалізм остаточно самовизначається й рішуче відмежовується від романтизму. На перший план тепер виходить настанова «достовірності» у відображенні дійсності, суть якої полягала у збереженні дійсних пропорцій та масштабів у змалюванні життєвої повсякденності, персонажів і обставин; рішучому засудженню піддаються тепер романтичні «фантазії» та «перебільшення». Цій естетичній настанові реалізму чітку формулу дав російський критик М. Черни-шевський: «Зображення життя у формах самого життя».

Важливо також пам'ятати, що реалізм є породженням епохи, означеної домінуванням науки у сфері духовно-практичної діяльності та її великим впливом на літературу. Поміж інших типів і напрямів художньої творчості він виокремлюється тим, що з усіх функцій мистецтва, багатофункціонального за своєю природою, на перший план у ньому виходить завдання пізнавальне. Можна навести багато висловлювань на цю тему тогочасних письменників і критиків від О. де Баль-зака до І. Франка, в яких наголошувалася ця особливість реалізму, але обмежимося промовистим зізнанням Г. Флобера: «...я зрозумів одну річ, одну дуже важливу річ, що для людей нашої породи (письменників. - Д. Н.) щастя полягає в пізнанні й ні в чому іншому».

Поетика реалізму. Примітною особливістю реалізму є те, що, звертаючись до тієї чи іншої теми, письменник осмислює її і як художнє дослідження певного явища чи проблеми; подібної свідомої настанови не знайдемо ні в літературі класицизму, ні в літературі романтизму чи інших напрямів. Відповідно аналітичність стає однією з визначальних рис реалістичної творчості. Про її аналітичний дух і пафос чи не першим з усією визначеністю висловився Бальзак: «Перш ніж писати твір, письменник має проаналізувати всі характери, проникнутися всіма звичаями, обійти всю землю, відчути всі пристрасті, бо всі пристрасті, країни, звичаї, характери, природні явища і явища моральні -усе має пройти через його аналіз». А відомий російський критик В. Бєлінський з пафосом проголошував: «Дух аналізу, нестримне прагнення досліджувати, пристрасне, повне ворожості й любові мислення зробилося тепер життям справжньої поезії».

Таке розуміння завдань письменника орієнтувало літературу на науку й наукову методологію. З особливою виразністю ці орієнтації проявилися у французькому реалізмі, сягнувши апогею в течії натуралізму, за походженням і типологією творчості спорідненої з реалізмом. Притаманні вони були й українській літературі, зокрема І. Франкові, який наголошував на тому, що письменник повинен бути обізнаний з наукою та науковою методологією мислення і свій метод називав «науковий реалізм».

Новим і принципово важливим у поетиці реалізму є також те, що він відмовився від поділу життєвих явищ на високі й низькі, естетичні та неестетичні й відповідно до цього від поділу жанрів та стилів на